— То це люди?
— Були людьми, поки їх не позбавили всього людського. Це живий мозок у кібернетичному тілі зі сталевим серцем і без будь-яких емоцій.
— Але чому ж без емоцій?
— Бо це боляче.

— Якщо вона  Роза Тайлер, то це хто?
- Її мати.
— Ви мандруєте з її матір'ю?
- Він мене викрав.
— Коли Торчвуд писатиме мою повну біографію, прошу не згадуйте, що я борознив час і простір з її матір'ю.

Час – це не пряма лінія, вона все викривлена. Є купа нудних речей, таких, як неділі, вівторки та четверги після обіду. Але іноді бувають і суботи, переломні моменти в часі, коли можливо все, що завгодно.

- А ви хто?
— Я пустельник.
— Путівник із друзями?
- Так, об'єдналися. Щодесять років збираємося, обговорюємо свої печери. Це весело!

Всім привіт, я уявний друг Емі. Але я все ж таки прийшов.

Цю пляшку дав мені Наполеон... Ну не те щоб дав... шпурнув...

Ні, це не бажання стрибнути, це бажання впасти.

— Я думаю, ви виявите, що прем'єр-міністр — замаскований прибулець. Але ви мені не вірите.
- Ні.
- Справедливо.

Найбільші пригоди не стоять нічого, якщо їх нема з ким розділити.

За 900 років подорожей крізь простір і час я не зустрічав нікого, хто був би не важливий.