- Ти не романтик, так?
— Мабуть, ні. До того ж я зрозумів, що розлюбив її.
- Як у тебе все просто: любив - розлюбив.
— Але найчастіше буває, Тамріко. І жодних глибинних філософій: людина спочатку любить, а потім не любить.
Як сумно, що він мав рацію. Якось ти прокидаєшся від дивного присмаку в роті і ніяк не можеш заснути знову. Подушка незручна, чай  занадто міцний, погода - мерзенна. Ти прислухаєшся і раптом розумієш: це кохання більше немає. І чим сильніше було почуття, тим несподіваніше воно зникає, йдучи мовчки, без валізи і не дивлячись у вічі. Було і минуло.
Хтось відпускає почуття одразу, так само спокійно. Інші стають перед дверима і ще кілька місяців, а то й років істерично кричать«Не пущу!». Так і стоять у дверях - ні вперед, ні назад.

Я щоразу думала, що наступного року буде його черга. Але час іде швидше, ніж нам здається, роки пролетіли, як один день. Іноді я думаю, що коли люди живуть разом дуже довго і заводять дітей, ти живеш як білка на дереві. Вгору-вниз, вгору-вниз, намагаєшся все встигнути бути на висоті; і все так, весь час підіймаються по дереву туди-сюди, ледве встигаючи подивитися один на одного. Поки ти молодий, ти цього не розумієш, але коли з'являються діти, все змінюється: іноді здається, що ти майже не зустрічаєш того чоловіка, якого вийшла заміж. Ви перш за все батькиі товариші по команді, а решта потім. Ти... дерешся по дереву... а один з одним ви тільки бачитеся по дорозі. Я завжди думала, що так і треба, це життя. Я думала, що головне – все встигати. А найважливіше – це те, що ми деремося по одному дереву, тому що… рано чи пізно ми… це звучить трохи пишномовно… ми обидва заберемося високо і опинимося на одній гілці… І тоді ми візьмемося за руки і милуватимемося околицями. Ось так я уявляла собі нашу старість. Але все сталося швидше, ніж я очікувала. Його черга так і не прийшла.

Я вдячна тобі за кожну мить, проведену поряд...

Приречений на смерть лише вбиває час, чекаючи свого кінця.

Втрату не можна пережити, її треба прожити.

А осінь я не люблю, коли перебуваю в очікуванні. Чекаючи на людину, без якої моя осінь блисне.

Ті дні криваві мене зламали
І пристрасть мою, і юність занапастили.
Тоді ви багатьох повели з собою в могилу,
І плачу я тепер про всіх про вас,
Що ви мертві і немає шляху назад.
Себе ви взяли те, що не під силу
І тому тепер стоїмо ми.
Гнилі гілки на верхівці були,
З високої крони вниз Ви
впали.
Ті дні криваві мене зламали
І пристрастю мою, і юність занапастили.
Сліпа жадоба дріб'язкової душі, що
поспішала вгору -
Себе на смерть розбила.
І грім гримить над троном...

Між мною та рештою світу — величезна прірва. Така широка, що моїм почуттям її не перетнути. Крики глухнуть, і того боку досягають лише стогін і мукання.

Якщо любов робить людину сліпою, то доводиться розплачуватися.

І ось п'ять років тому сюди прийшли люди та побудували цей маяк. Поставили свого Ревуна, і він реве, реве над Пучіною, куди, уяви собі, ти пішов, щоб спати і мріяти про мир, де були тисячі подібних до тебе; тепер же ти самотній, зовсім одинокий у світі, який не для тебе, в якому треба ховатися. А голос Ревуна то кличе, то змовкне, то кличе, то змовкне, і ти прокидаєшся на мулистому дні Пучіни, і очі розплющуються, ніби лінзи величезного фотоапарата, і ти підіймаєшся повільно, тому що на твоїх плечах вантаж океану, величезний тягар. Але поклик Ревуна, слабкий і такий знайомий, летить за тисячу миль, пронизує товщу води, і топка у твоєму череві розвиває пари, і ти пливеш нагору, пливеш повільно-повільно. Пожираєш косяки тріски і мерлана, полчища медуз і йдеш вище, вище за всю осінь, місяць за місяцем, вересень, коли починаються тумани, жовтень, коли тумани ще густіші, і Ревун все кличе, і в кінці листопада, після того як ти з дня в деньпристосовувався до тиску, піднімаючись на годину на кілька футів, ти біля поверхні, і ти живий. Мимоволі спливаєш повільно: якщо піднятися одразу, тебе розірве. Тому три місяці на те, щоб спливти, і ще стільки ж днів шляху в холодній воді відокремлює тебе від маяка. І ось, нарешті, ти тут — он там, уночі, Джонні, — найбільше чудовисько, яке знала Земля. А ось і маяк, що кличе тебе, така ж довга шия стирчить з води і ніби таке ж тіло, але головне - такий самий голос, як у тебе. Розумієш, Джонні, тепер розумієш?