Душа, ніби старий тюбик з фарбою, у ній давним-давно все пересохло.
У чому я відмовила тобі, скажи?
Ти цілувати просив – я цілувала.
Ти брехати просив, -
Як пам'ятаєш, і на брехні
Жодного разу я тобі не відмовила.
Завжди була така, як хотів:
Хотів — сміялася,
А хотів — мовчала...
Але душевної гнучкості є межа,
І є кінець у кожного початку.
Мене одну у всіх гріхах провина,
Все обговоривши
І все обміркувавши тверезо,
Бажаєш ти, щоб мене не було...
Не турбуйся — я вже зникла.
Вона сталася в моєму житті. Зі мною рідко хтось трапляється.
Ми забобонні, тому що досить розумні, щоб зрозуміти: не всі у наших руках.
У них є все, ти сам знаєш, а в мене нічого немає. Де ж мені тягатися з ними, коли в них так багато всього...
— Ти борешся заради неї, заради Фрей, дочки, яку ледве знав. А мене ти довгий час вважав за свого сина. Поки не прийшло розчарування, одкровення про зраду. Був час, коли тобі потрібно було бути мені батьком! Але навіть тоді ти зневажав мене, чи не так? Я хочу знати, чому.
- Не знаю. Просто так вийшло.
- Це твої останні слова.
Театр ранкових голосів.
Сем, я все зроблю, я все влаштую, це ж моя робота — наглядати за неприємним молодшим братиком. Сем, Сем!
Найгірше з лиходійств — навіть не занапастити живу душу, а душу померлу до життя воскресити і потім знову, вже остаточно, знищити.
Потрібно мати сильне серце, щоб жити без коріння та на самоті.