…У самій природі розлучень закладено жаль…
Коли я вдома, мені завжди приходять на згадку яблуні, або зелені галявини, або колір моря десь у далеких краях, і я вдаюся смутку тому, що не можу перебувати скрізь одночасно.
Завжди слід ставити питання, чи все зроблено для того, щоб зменшити страждання тих, кому судилося страждати.
Моє серце спить 24 години в обіймах печалі.
Йому було так тяжко й тужливо, що хоч лягай на дорогу та вмирай.
— Я знала, що станеться щось кошмарне. Я хотів би я попереджав вас кожен день. Ти не знаєш, як я жила всі ці роки з такою ношею.
— Ви правда відчували, що станеться аварія? Скажіть правду.
- Ні, не відчувала.
— Тоді навіщо кажете такі жахливі речі?
— Так я почуваюся важливою.
Нехай летять і кружляють
пожовклі листя берези...
І одна я сумую,
Приходь і мене пошкодуй!
Ти пішов від мене,
І течуть мої гіркі сльози...
Я живу в темряві,
Без соління променів! Старий сад потемнів
Під холодним місяцем.
Горьких сліз осушити
Ти вже не прийдеш ніколи...
Скільки мрій та надій
Ти зруйнував холодною рукою,
Ти пішов від мене,
Ти пішов від мене назавжди.
Не думай про мене краще, ніж я насправді, бо мені буде дуже важко відповідати.
Якщо албанська жінка народжує сім дітей, а сербська робить сім абортів, то ця земля потрібніша албанцям, ніж сербам.
Правильні слова завжди спадають на думку занадто пізно.