Вона любила тебе надто сильно. І це вбивало її.

— Тільки ти маєш цей дар.
- Дар?!
— Ніхто не може того, що ти можеш.
— Якщо це дар, то чому я один за нього плачу?

Таке відчуття, що в тебе вдома стоїть радар і коли я щаслива, ти це відчуваєш і поспішаєш зробити мені боляче. (Чому щоразу, коли я збираюся стати щасливою, ти з'являєшся і все псуєш?!)

Плакати легко, якщо знаєш, що всі, кого ти любиш, колись або покинуть тебе, або помруть. Довготривала ймовірність виживання кожного з нас дорівнює нулю.

Скидання затискачів особи — добрий засіб збереження самоконтролю в напружених ситуаціях.

Люди мають дивну звичку ставитись до речей як до людей. Але їм ще належить дізнатися, що поки речі цінуються дорожчі за людське життя трагедії, як і раніше, сходитимуть з конвеєра.

Закоханість: людина пішла, місяць ти лізеш на стіну, потім відпускає. Кохання: перший місяць тебе ніби відпускає, а потім лізеш на стелю.

Ревун заревів. І чудовисько відповіло. У цьому крику були мільйони років води та туману. У ньому було стільки болю та самотності, що я здригнувся. Чудовисько кричало вежі. Ревун ревів. Чудовисько закричало знову. Ревун ревів. Чудовисько відчинило величезну зубасту пащу, і з неї вирвався звук, що точно повторює голос Ревуна. Самотній, могутній, далекий-далекий. Голос безвиході, непроглядної темряви, холодної ночі, знедоленості. Ось який це був звук.

Але ти не спробував. Ти прикрився зручним щитом зневіри, ти змусив серце, якщо не замовкнути, то з крику перейти на шепіт. І тепер не можеш себе пробачити за це.

— Не хочу померти на самоті, — зізнався він.
- Чорт. Але ж ми завжди — на самоті. Поодинці народжуємось. Поодинці вмираємо. Яка різниця?