Ліза довго бачила це синє прекрасне небо. Хрипучи, плювала бруд і тяглася, тяглася до нього, тяглася і вірила. Над деревами повільно випливало сонце, промені впали на болото, і Ліза востаннє побачила його світло — тепле, нестерпно яскраве, як обіцянка завтрашнього дня. І до останньої миті вірила, що це завтра буде і для неї...
І тоді я вирішив, що піднімуся на цю вежу, чого б це мені не вартувало, бо краще раз поглянути на небо і загинути, ніж вічно жити, не бачачи світла дня.