Я не боюся зникнути. Перш, ніж я народився, мене не було мільярди і мільярди років, і я анітрохи від цього не страждав.

На жаль, іноді монстри переслідують нас і після своєї смерті, залишаючись такими ж могутніми, якими вони були за життя.

Рік у рік бузок цвіте
І в'яне в свою чергу,
Але шибениця ніколи
Плода не принесе,
І тільки коли живий помре,
Дозріє страшний плід.

Бо не живуть, закам'янівши, ті, хто одержимий небажанням померти.

- А чому я?
Чорт, це питання можна написати на моїй надгробній плиті.

Нічого страшного, якщо з тебе сміються — набагато гірше, якщо з тебе плачуть.

В юності ми живемо так, начебто безсмертні. Знання про те, що помремо, в'ється над нами, як стрічка серпантину, не зачіпаючи.

Смерть - це мирний сон, відпочинок плоті,
А життя - безсоння, упереджена до турботи.

Нами захоплені перші полонені - снайпери та дезертири отримують заслужене.

Ліза довго бачила це синє прекрасне небо. Хрипучи, плювала бруд і тяглася, тяглася до нього, тяглася і вірила.
Над деревами повільно випливало сонце, промені впали на болото, і Ліза востаннє побачила його світло — тепле, нестерпно яскраве, як обіцянка завтрашнього дня. І до останньої миті вірила, що це завтра буде і для неї...