У книгах ми знаходимо те, про що не наважуємося говорити з іншими, а часом і самими собою. У цьому полягає найважливіша роль літератури — якось полегшити нашу самотність.
— Не знаю... Я так багато всього хочу сказати їй. Про те, що я бачу, як самотньо, навіть коли ніхто не бачить. Бо знаю, як це бути втраченим, самотнім і непомітним.
— Саймоне, бажаного потрібно домагатися! Якби я так закохався, я зламав би цю стіну.
— Я намагався з нею розмовляти, але я не знаю, як бути із собою. Мене ніби немає у моєму власному тілі. Немов... ніби через мене можна стіни руками доторкнутися. І я не розумію, ким я хочу бути, і хто я насправді є. Я знаю, що говорю з нею, але не можу зробити те, що потрібно. Я як Піноккіо, дерев'яний хлопчик несправжній. Це мене вбиває.
Якщо я схожий на будь—якого іншого, якщо у мене немає думок і почуттів, які відрізняли б мене від інших, якщо в звичках, в одязі, в думках я йду за загальноприйнятим зразком, — я в безпеці; я врятований від жахливого переживання самотності. Диктатура домагається цього підпорядкування погрозами та терором, демократія — навіюванням та пропагандою. (Єднання з групою є ще й нині в сучасному західному суспільстві переважним способом подолання відокремленості. Це єдність, в якій індивід значною мірою втрачає себе, мета його в тому, щоб злитися зі стадом. Якщо я схожий на когось ще, якщо я не маю почуттів або думок, що відрізняють мене, якщо я в звичках, одязі, ідеях пристосований до зразків групи, я врятований, врятований від жахливого почуття самотності.)
Коли несподівано вмирає кохана людина, ти втрачаєш її не одразу. Це відбувається поступово, крок за кроком, протягом тривалого часу, — так перестають приходити листи, — ось випарувався знайомий запах із подушок, а потім із шафи та ящиків. Поступово ти накопичуєш у свідомості якісь зникаючі частинки цієї людини ; а потім настає день, коли помічаєш: зникло щось особливе, і охоплює щемливе почуття, що цієї людини більше немає і ніколи не буде; а потім приходить ще день, і виявляється, що ще щось зникло...