Деревом судилося стати не кожному насіння,

А тільки тому, якому пощастить із ґрунтом,

Як мені з тобою — сильно—сильно, дуже—дуже!

— Ти постарішаєш одночасно зі мною?

— Разом з тобою...

Наполовину прочитана повість — що кохання, кинуте на півдороги.

Я знаю, що пророк є брехуном, але він не може брехати. Я знаю, що пророк вбивця, але він не може вчиняти підлі вбивства. Адже якщо один Господь знає, що буде, навіщо Він відкрив майбутнє брехунові та вбивці?

Те, про що говорила мама: що коли воно станеться, то про все інше і думати забудеш. Бо одразу буде зрозуміло, що це воно.

Я той, чий погляд надію губить;

Я той, кого ніхто не любить;

Я бич рабів моїх земних,

Я цар пізнання і свободи,

Я ворог небес, я зло природи,

І, бачиш, я біля ніг твоїх!

Жаль, що ми не малюємо прямо очима. Як багато пропадає на довгій дорозі від очей через руки до кисті.

Тільки, здається, не закінчиться ця довга бездарна суперечка: суперечка коханця з імпотенцією, суперечка поезії з сокирою.

Я міцно притулилася до нього, ніби сподівалася забрати з собою аромат його тіла і залишити йому свій.

У житті має бути кохання — одне велике кохання за все життя, це виправдовує безпричинні напади відчаю, яким ми схильні.