Як я люблю, коли ти посміхаєшся. Мені здається, твоя посмішка – найпрекрасніше, що я бачила у цьому світі.

Своїм розташуванням на відшибі, своєю похмурою тишею аеропорти схожі, на мою думку, лише на поштові станції епохи диліжансів. Червоноцегляні наші вокзали будувалися потім прямо в містах та містечках, і сходили з поїздів там лише мешканці тих глухих кутів. Аеропорти ж – немов стародавні оази, стоянки на великих караванних шляхах.

— Я ненавиджу туман. Я боюся туману.

— Значить, любиш. Боїшся, бо це сильніше за тебе, ненавидиш — бо боїшся, любиш, бо не можеш підкорити це собі. Адже тільки можна любити непокірне.

Існує щось, що розкриває нашу душу більше, ніж обличчя наше, це його вираз; і щось, що розкриває її більше, ніж вираз нашого обличчя, це наша посмішка.

Деревом судилося стати не кожному насіння,

А тільки тому, якому пощастить із ґрунтом,

Як мені з тобою — сильно—сильно, дуже—дуже!

— Ти постарішаєш одночасно зі мною?

— Разом з тобою...

Наполовину прочитана повість — що кохання, кинуте на півдороги.

Я знаю, що пророк є брехуном, але він не може брехати. Я знаю, що пророк вбивця, але він не може вчиняти підлі вбивства. Адже якщо один Господь знає, що буде, навіщо Він відкрив майбутнє брехунові та вбивці?

Те, про що говорила мама: що коли воно станеться, то про все інше і думати забудеш. Бо одразу буде зрозуміло, що це воно.

Я той, чий погляд надію губить;

Я той, кого ніхто не любить;

Я бич рабів моїх земних,

Я цар пізнання і свободи,

Я ворог небес, я зло природи,

І, бачиш, я біля ніг твоїх!