... Вона раптом швидко доторкнулася губами до моїх губ і втекла. Я навіть не зрозумів, як стався цей поцілунок. Шурхіт вітру, швидкоплинний дотик метелика, який одразу впорхнув геть. Цієї чарівної миті я відчув такий приплив щастя, що ледь не зомлів від надміру почуттів.
Хто любив, той уже любити не може,
Хто згорів, того не підпалиш.
Жайворонки замовкли, і настала оглушлива тиша. Тіффані зовсім не звертала уваги на їх спів, але нічого не може бути голосніше мовчання, що обірвало пісню, яка звучала завжди.
Мені спало на думку нове вираження, яке непогано розкриває співвідношення між«класичним» і«романтичним». Класичне називаю я здоровим, а романтичне хворим.
На зелених килимах хорасанських полів
Виростають тюльпани з крові царів,
Виростають фіалки з праху красунь,
З чарівних родимок між брів.
І за вогненними небесами
Про мене задумалася вона,
Дівчина з газелі очима
Мого улюбленого сну.
Дружище, я не можу бути з тобою поряд.
Найбільше я хочу бути з тобою поруч. Але я не можу! Це було б підло, розумієш.
Я — як сірчана кислота, яка полюбила синицю, маленького птаха з чорними уважними очима.
Кажуть, що любити — це означає давати комусь силу знищити тебе та вірити, що він ніколи нею не скористається. Коли ти дала мені цю силу, Феріде? Якби я знав... Я боявся тебе, дуже боявся. Це була небезпечна гра … Хіба ми обидва не були готові повірити на оманливу весну? А якби змогли розцвісти, Феріде, хто зміг би змусити нас зав'янути, крім нас самих?
І пізніше, коли з розповідей він дізнався, що море велике і по ньому можна цілими днями плисти на кораблях, не зустрічаючи суші, він зазвичай уявляв, що сидить на такому кораблі високо нагорі, в кошику на передній щоглі, і летить кудись вдалину по нескінченному запаху моря, який навіть і не запах зовсім, а дихання, видих, кінець усіх запахів, і від задоволення він ніби розчиняється в цьому подиху.
Було без радості любов,
розлука буде без смутку.