— Тобі нема чого сказати на свій захист? — Лише одне, я цього не робив. Я не вбивав Джоффрі, але мені шкода, що цього не зробив. Бачити, як вмирає ваш злісний бастард, мені було приємніше, ніж ласки тисячі брехливих повій. Шкода, що я не та чудовисько, якою ви мене вважаєте. Шкода, що я не маю отрути для всіх вас. Я б з радістю віддав життя, щоб подивитися, як ви корчитеся.
— Пес намагався мене продати, але був поранений у поєдинку. Він благав мене вбити його, але я відмовилася. І лишила його в горах вмирати. Мені хотілося, щоб він страждав. Я його ненавиділа. Ненавиділа! Це не брехня! — Дівчинка бреше мені, багатоликому богу, собі.
- А як Ви спите? — Як і всі інші, мабуть. — Ви стільки побачили, стільки жахливого. - Так. Але я побачив і гарне. Хоч і не так багато. — Але як можна заснути, тримаючи такі речі у пам'яті. - Ти нічого не бачила. Я вже постарався. — Коли я заплющую очі, я бачу їх. Їх усіх. Як вони стоять там. Джоффрі, королева та моя сестра. — Знаєш, у нас із тобою є дещо спільне. Правда. Я був, напевно, на пару років старший за тебе, коли мого брата закололи в серціу мене на очах. Той, хто його проткнув, не був злим чоловіком. Віллем. Так його звали. Він втік, ніхто й сплюнути не встиг. А я стояв там і дивився, як вмирає мій брат. Але ось що цікаво: зараз я вже не можу згадати обличчя мого брата. А Віллем... О так, він був красенем. Рівні білі зуби, блакитні очі, підборіддя з ямочкою, що так подобаються дівкам. Я думав про нього, коли працював, коли пив і навіть коли сра. Дійшло до того, що я повторював його ім'я щоночі перед сном. Віллем, Віллем. Немов молитву. І одного разу Віллем повернувся назад у місто. Я так глибоко всадив сокиру в його череп, що з нею його й поховали. Кінь Віллема довіз мене до стіни, і з того часу я ношу чорне.
- Я не люблю загрози. — Хто вам загрожує? - Я не Нед Старк, і розумію правила цієї гри. — Нед Старк був людиною честі. — А я ні. Будете мені загрожувати, я скину вас у море.