- А як Ви спите? — Як і всі інші, мабуть. — Ви стільки побачили, стільки жахливого. - Так. Але я побачив і гарне. Хоч і не так багато. — Але як можна заснути, тримаючи такі речі у пам'яті. - Ти нічого не бачила. Я вже постарався. — Коли я заплющую очі, я бачу їх. Їх усіх. Як вони стоять там. Джоффрі, королева та моя сестра. — Знаєш, у нас із тобою є дещо спільне. Правда. Я був, напевно, на пару років старший за тебе, коли мого брата закололи в серціу мене на очах. Той, хто його проткнув, не був злим чоловіком. Віллем. Так його звали. Він втік, ніхто й сплюнути не встиг. А я стояв там і дивився, як вмирає мій брат. Але ось що цікаво: зараз я вже не можу згадати обличчя мого брата. А Віллем... О так, він був красенем. Рівні білі зуби, блакитні очі, підборіддя з ямочкою, що так подобаються дівкам. Я думав про нього, коли працював, коли пив і навіть коли сра. Дійшло до того, що я повторював його ім'я щоночі перед сном. Віллем, Віллем. Немов молитву. І одного разу Віллем повернувся назад у місто. Я так глибоко всадив сокиру в його череп, що з нею його й поховали. Кінь Віллема довіз мене до стіни, і з того часу я ношу чорне.
Відвідувачі, які знаходяться у групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.