Вони не знають, що все їх життя схоже на величезний метеор, що палає крізь простір. Поки він летить, це красиво, але колись він неминуче має впасти.
З усіх, кого я зустрічав за багато років, вона перша мені по-справжньому сподобалася. Тільки вона одна з усіх, кого я пам'ятаю, дивилася прямо в очі — так, наче я щось значу.
Я рідко дивлюся телевізійні передачі, і не буваю на автомобільних перегонах, і не ходжу до парків розваг. Ось у мене і залишається час для всяких навіжених думок.
Скільки разів людина може гинути і все ж таки залишатися в живих?
- Іноді я підслуховую розмови... І знаєте що?
- Що?
— Люди ні про що не кажуть.
Як рідко на обличчі іншої людини можна побачити відображення твого власного обличчя, твоїх потаємних трепетних думок!
Найкраще зберігати в голові, де ніхто нічого не побачить, нічого не запідозрить.
Звідки ця спустошеність? - Запитав він себе. - Чому все, що було в тобі, пішло і залишилася одна порожнеча?
Колись книжку читали лише деякі — тут, там, у різних місцях. Тому й книжки могли бути різними. Світ був просторий. Але коли у світі стало тісно від очей, ліктів, ротів, коли населення подвоїлося, потроїлося, вчетверілося, зміст фільмів, радіопередач, журналів, книг знизився до відомого стандарту. Така собі універсальна жуйка.
Знаєте, чим пахне опале листя? Корицею!