— Люди ні про що не кажуть.
— Ну, як це може бути!
— Так Так. Ні про що. Сиплють назвами — марки автомобілів, моди, плавальні басейни і додають:«Як шикарно!» Всі вони твердять те саме. Як тріскачки. А в кафе включають ящики анекдотів і слухають ті самі старі гостроти або включають музичну стіну і дивляться, як по ній біжать кольорові візерунки, але все це абсолютно безпредметно, так — переливи фарб.
— А ви колись читаєте книги, які спалюєте?
Він розсміявся.
— Це карається законом.
— Да—а… Звісно.
— Це непогана робота. У понеділок палити книги Едни Міллей, у середу – Вітмена, у п'ятницю – Фолкнера. Спалювати в попіл, потім спалити навіть попіл. Такий наш професійний девіз.
Йому здалося, що він роздвоився, розколовся навпіл, і одна його половина була гарячою як вогонь, а інша холодною як крига, одна була ніжною, інша — жорстокою, одна — трепетною, інша — твердою, як камінь. І кожна половина його«я», що роздвоївся, намагалася знищити іншу.
Впустіть мене. Я не скажу ні слова. Я буду мовчати. Я тільки хочу послухати, про що ви кажете.
І, як і раніше, палити було насолодою — приємно було дати волю своєму гніву, палити, рвати, трощити, роздирати на шматки, знищувати безглузду проблему. Нема рішення? Так от, тепер не буде і проблеми! Вогонь дозволяє все!
Знаєте, у положенні вмираючого є свої переваги. Коли нема чого втрачати — не боїшся ризику.
Може бути, краще не бачити життя такого, як воно є, закрити на всі очі та веселитися.
Скільки разів людина може гинути і все ж таки залишатися в живих?
Звідки ця спустошеність? - Запитав він себе. - Чому все, що було в тобі, пішло і залишилася одна порожнеча?
Ми тут так веселимось, що зовсім забули і думати про решту світу. А чи не тому ми такі багаті, що решта світу бідна і нам справи немає до цього?