Журналістка прийшла перед виборами до державної думки поговорити про політику, але незабаром зрозуміла, що політикою я мало цікавлюся. Зрозуміло, мене трохи напружила та обставина, що до забутого старого з'явилася красуня зі світу великих міст та грошей для того, щоб поговорити про політику. Що я міг сказати? Політика давно стала різновидом шоу-бізнесу. Які у ньому процвітають закони? А які закони існують у«промежині»? Світ котиться у прірву. Вже ближче, ніж здається. Все очевидно для очей, не засмічених мішурою. Але чому вона  прийшла до мене? Дивно. У галузі сучасної політики найгіршого фахівця, ніж я, знайти важко. Хіба що з цих міркувань? Щоб посмішити публіку? Чортків. Красиві.
І я розповів їй свою позицію як міг, з іронією та припустимою делікатністю, бо мені було приємно спілкуватися з жінкою з іншого світу. Як інопланетянка спустилася на землю, щоб струсити старого холостяка.

Повинен зізнатися, я маю слабкість до рудих жінок, не знаю, чому. Це моя кнопка, на яку легко натиснути, щоб я став раптовим і ввічливим. Строптивість йде кудись у землю, як електричний струм, пронизуючи мене по вертикалі з голови до п'ят. Струмениться по спинномозковій рідині. Висвічує кожну клітину істоти. Мабуть, тут щось від язичництва, дрімуче, тверде, що спонукає до насолод, інакше кажучи – сила кореневищ, які не знають інтелігентних слабкостей та рефлексії. Те, про що апостол Павло мудро помітив:«Бо за внутрішньою людиною знаходжу задоволення в Божому законі; але в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть закону розуму мого і робить мене бранцем закону гріховного, що у членах моїх». Ось і я стаю бранцем закону язичницького, приємного, просоченого життєдайною енергією Ероса. Так би мовити, обнуляюсь.

Живу один. Звик. Відчуваю себе більш ніж затишно. Чи ненормально це? Не знаю. Можливо, це ненормально для одинаків, які проживають так все життя. А в мене бувало всяке. І дружина, котру любив. І жінки, які відкривали мені вертикалі та горизонталі душевних задоволень. І періоди обнулення, коли вертикаль перетиналася з горизонталлю. Не сумував ніколи. Тепер глибоких стосунків не заводжу. Не бачу в цьому жодного сенсу. Поверхневі взаємності трапляються стану душі. Частіше я похмурий і нелюдимий, але іноді на мене нападає веселість, а часом я щасливий настільки, що блукаю вулицями з квітучою фізіономією, як міський божевільний. Публічності біжусь, тому що публічність завжди пов'язана з розмитістю суджень. Хто мене хоч трохи знає, чув про те, що найбільше на світі я не терплю жанру серіальної вульгарності, де сам біс не біс, а лише жалюгідний паяц на зарплаті у майстра. А пристрасті – мильні бульбашки. Не можу я терпіти і сентиментальності. Слинну хворобливу форму спілкування я припалив раз і назавжди однією думкою:«Не бажаю впускати в свою душу напій нерозвинених пристрастей. Сльозибувають різні. Я готовий схилити коліна перед сльозами покаяння чи гострого відчуття безглуздості буття, але ніколи не прийму побутової сльозливості – сентиментального ставлення до чужих ролей чужого кіно». Іншими словами, сірої промежини не переносжу. Хоч і живу у її епіцентрі.

Не витримую сповідального тону. У письменницькому ремеслі образи народжуються в глибинах«его» і несуть у собі настільки ж мале схожість з натурою, скільки слова, вимовлені перед священиком у таїнстві покаяння, з мотивує їх поява першоосновою. Піди тут застосуй інструмент психоаналізу - будь-яка спроба підчепити відвертість за живе буде схожа на гачок риби в каламутній воді.

Однак краще все обміркувати заздалегідь. Давайте розсудимо: для чого живе людина? Єдиний сенс життя полягає у набутті щастя. Щастя – це і є радість. Постійна величина, що зігріває серце. Хіба хтось може заперечити цю, насправді, просту істину? Кожна людина бажає бути щасливою, але не кожна знає, що потрібно робити для цього. Тепер я здається розумію, що треба робити для щастя. Або не робити, щоб щастя не розмити. Воля у людині одна, але вектори зусиль різні. Можна вольовим зусиллям змусити себе щось зробити, а можна відмовитись від справизвичного та приємного. Останнє незмірно складніше. Звичка - друга натура. А звичка пресується із приємностей. Іноді це майже камінь. Спробуй роздробити. Я не наважився б на цю повість, якби кілька років тому перед якимись державними виборами до мене на інтерв'ю не напросилася місцева журналістка. Дізналася десь про літературний бік моєї біографії, з'ясувала, що в мене в загашниках кілька виданих книг. Покопалася в інтернеті та зрозуміла, що на той момент я закінчував черговий роман. І розпочалися телефонні дзвінки. Спочатку я відмовлявся, ухилявся від розмови, але вона була наполеглива і вперта. Без запрошення прикотила одного разу на білому "седані" до мене додому і виявилася абсолютно і натурально рудою.

Я давно вирішив, що хоровий спів не по мені, а брати участь у шоу абсурду – це все одно, що свято вірити в купу неохайних людей, які зможуть побудувати казкове місто сонця. Навіть мрійливість має виходити із чистих спонукань, із смирення, а не фанатизму. При цьому ідеаліст повинен не забувати, що живе на грішній землі. Можна побудувати замість міста сонця концентраційні табори та назвати це раєм, можна звести храм до неба без фундаменту. І те, й інше огидно і довго не живе, але крайності настільки улюблені людьми публічними і спраглими до влади. Владолюбство – корінь усіх бід у політиці. Так, приблизно так я відповідав їй. Мій прояв у громадському житті – це спроби хоч трохи розібратися із самим собою. Якщо я зможу відмити хоч трохи бруду з власного нутра, і виплеснути його так, щоб не зачепити нікого з оточуючих, вірю, що захитаються небесні сфери. Утилізувати відходи виробництва душі бажано далеко від людських очей. Після сповіді у церквах записочки з перерахуванням гріхів спалюють у бочках. Дякувати Богу, можна здійснювати чистку душі в таємниці, келійним чином. Без записочок та бочок. В тиші легше зазирнути в себе і покаятися в тому, що палить або дбає совість. Але покаятися – це одна справа, а виправитись, тобто змінити характер – зовсім інше. Характер – це друга натура. А якщо тобі вже під сімдесят років, натуру важко змінити. У народі кажуть, що горбату могилу виправляє. Скажу більше – упертих, яким доля довірила прожити понад шістдесят, здатна змінити лише шокова терапія. Зі свого досвіду знаю, що легше гори пересунути, ніж міняти хоч одну рису свого характеру.

Пам'ять – річ тонка, вибіркова, дорогоцінна. Іноді вона  втрачається лише частково. Хіба погано не пам'ятати, що отруює душу? Навіть у ранковому правилі вдаються до молитви з проханням«позбавити лютих спогадів». Люті спогади – це голос нерозкаяного гріха, трубний голос запізнілої совісті, неприємний дух  поганого вчинку, що розпадається в підпіллі душі. Каятися треба одразу. Мітлою вичищати сміття. Але бувають періоди в житті, коли з різних причин лінуєшся прибирати у себе в кімнаті. І з роками накопичується пил. Спочатку її не помічаєш, потім пропадає алергія на бруд, а потім із самим брудом примиряєшся, називаючи її пишномовно«метафізичним пилом буття». О боги, боги! Розум іноді так спритно справляється зі спокусами, поступаючись ним із виправдовуючим вердиктом. Головне – гарно обізвати. Якщо бруд – це метафізичний пил буття, то він може стати окрасою, музейним експонатом.
Лінь – сильна штука. А метафізичний пил, який, насправді, є звичайним брудом, незабаром дасть знати про себе нудотними нападами безпричинної депресії. Однак варто уважно вдивитись у себе – у тиші та самоті, під тверезі мелодії неба, – як стає очевидним, що райз душі йде зовсім не з волі нагоди. Рай  витравлюється лютими спогадами, які й приходять непомітно, як тати, роблять свою розбійницьку справу і залишають у паркані лазівки для майбутнього злодійського промислу. Як важливо вчасно це помітити та поставити на варті будинку ланцюгового пса.
(Гра у сповідь)