Юрій Меркеєв. Гра у сповідь

Пам'ять – річ тонка, вибіркова, дорогоцінна. Іноді вона  втрачається лише частково. Хіба погано не пам'ятати, що отруює душу? Навіть у ранковому правилі вдаються до молитви з проханням«позбавити лютих спогадів». Люті спогади – це голос нерозкаяного гріха, трубний голос запізнілої совісті, неприємний дух  поганого вчинку, що розпадається в підпіллі душі. Каятися треба одразу. Мітлою вичищати сміття. Але бувають періоди в житті, коли з різних причин лінуєшся прибирати у себе в кімнаті. І з роками накопичується пил. Спочатку її не помічаєш, потім пропадає алергія на бруд, а потім із самим брудом примиряєшся, називаючи її пишномовно«метафізичним пилом буття». О боги, боги! Розум іноді так спритно справляється зі спокусами, поступаючись ним із виправдовуючим вердиктом. Головне – гарно обізвати. Якщо бруд – це метафізичний пил буття, то він може стати окрасою, музейним експонатом.
Лінь – сильна штука. А метафізичний пил, який, насправді, є звичайним брудом, незабаром дасть знати про себе нудотними нападами безпричинної депресії. Однак варто уважно вдивитись у себе – у тиші та самоті, під тверезі мелодії неба, – як стає очевидним, що райз душі йде зовсім не з волі нагоди. Рай  витравлюється лютими спогадами, які й приходять непомітно, як тати, роблять свою розбійницьку справу і залишають у паркані лазівки для майбутнього злодійського промислу. Як важливо вчасно це помітити та поставити на варті будинку ланцюгового пса.
(Гра у сповідь)

Цитата з книги Гра у сповідь, автор Юрій Меркеєв