Юрій Меркеєв. Гра у сповідь

Живу один. Звик. Відчуваю себе більш ніж затишно. Чи ненормально це? Не знаю. Можливо, це ненормально для одинаків, які проживають так все життя. А в мене бувало всяке. І дружина, котру любив. І жінки, які відкривали мені вертикалі та горизонталі душевних задоволень. І періоди обнулення, коли вертикаль перетиналася з горизонталлю. Не сумував ніколи. Тепер глибоких стосунків не заводжу. Не бачу в цьому жодного сенсу. Поверхневі взаємності трапляються стану душі. Частіше я похмурий і нелюдимий, але іноді на мене нападає веселість, а часом я щасливий настільки, що блукаю вулицями з квітучою фізіономією, як міський божевільний. Публічності біжусь, тому що публічність завжди пов'язана з розмитістю суджень. Хто мене хоч трохи знає, чув про те, що найбільше на світі я не терплю жанру серіальної вульгарності, де сам біс не біс, а лише жалюгідний паяц на зарплаті у майстра. А пристрасті – мильні бульбашки. Не можу я терпіти і сентиментальності. Слинну хворобливу форму спілкування я припалив раз і назавжди однією думкою:«Не бажаю впускати в свою душу напій нерозвинених пристрастей. Сльозибувають різні. Я готовий схилити коліна перед сльозами покаяння чи гострого відчуття безглуздості буття, але ніколи не прийму побутової сльозливості – сентиментального ставлення до чужих ролей чужого кіно». Іншими словами, сірої промежини не переносжу. Хоч і живу у її епіцентрі.

Цитата з книги Гра у сповідь, автор Юрій Меркеєв