Оскільки пригноблений мовчить, люди вважають, що він не міркує і нічого не хоче.
Якщо ні в що не віриш, якщо ні в чому не бачиш сенсу і не можеш стверджувати жодну цінність, все можна і ніщо не має значення. Немає аргументів«за», немає аргументів«проти», вбивцю неможливо ні засудити, ні виправдати. Що спалювати людей у газових печах, що присвячувати своє життя догляду за прокаженими — різниці жодної. Доброчесність і злий намір стають справою випадку або примхи. І ось приходиш до рішення взагалі не діяти, а це означає, що ти принаймні миришся з убивством, яке скоєно іншим. Тобі ж залишається хіба що журитися про недосконалість людської природи. А чому б ще не підмінити діютрагічним дилетантизмом? У такому разі людське життя виявляється ставкою у грі. Можна задумати дію не зовсім безцільне. І тоді, через відсутність вищої цінності, що спрямовує дію, воно буде спрямоване на безпосередній результат. Якщо немає істинного, ні помилкового, ні хорошого, ні поганого, правилом стає максимальна ефективність самої дії, тобто сила. І тоді треба розділяти людей не на праведників та грішників, а на панів та рабів. Так що, з якого боку не дивитись, дух заперечення та нігілізму відводить вбивству почесне місце.
Розум, закутий у кайдани, наскільки втрачає ясність, настільки виграє в пристрасті.
Той, хто жив доти щоденними компромісами, раб в одну мить («Бо як інакше...») впадає в непримиренність —«Все чи нічого». Свідомість народжується в нього разом із бунтом.
Дитина - це невинність і забуття, відновлення, гра, колесо, що котиться саме собою, першорух, священний дар говорити«так».
Є злочини, викликані пристрастю, та злочини, продиктовані безпристрасною логікою.
Людину не можна вважати цілком винною — адже не з неї почалася історія.
Абсолютна свобода стає в'язницею абсолютних обов'язків.
Якщо ми прагнемо встояти серед абсурду, не підозрюючи у своїй, що абсурд — це життєвий перехід, відправна точка, екзистенційний еквівалент методичного сумніву Декарта Абсурд сам собою є протиріччя. Він суперечливий за своїм змістом, оскільки, прагнучи підтримати життя, відмовляється від ціннісних суджень, адже життя як таке вже є ціннісне судження. Дихати означає судити.
Життя було для нього«фарсом, у якому грають усі без винятку». Але ось що викрикує він сестрі в смертний час:«Я буду гнити в землі, а ти, ти будеш жити і насолоджуватися сонцем!»