Життя творить порядок, але порядок не творить життя.
Мені здається, десь на моїй планеті живе старий щур. Я чую, як вона шкребеться ночами. Ти міг би судити цього старого пацюка. Час від часу примовляй її до страти. Від тебе залежатиме її життя. Але потім щоразу треба буде помилувати її. Треба берегти старого пацюка: адже він у нас один.
Слова лише заважають розуміти одне одного.
Коли ми осмислимо свою роль на землі, нехай найскромнішу і непомітну, тоді ми будемо щасливі.
Олень, газель, будь-яка тварина, постарівши, не втрачає природної стати. Чому ж так спотворюється добротне людське єство?
Мільйони років у квітів ростуть шипи. І мільйони років баранчики все-таки їдять квіти.
Вночі, коли ти дивитимешся на небо, ти побачиш мою зірку, ту, на якій я живу, на якій я сміюся. І ти почуєш, що всі зірки сміються. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися!
Головне, щоб десь зберігалося все, чим ти жив раніше. І звичаї. І сімейні свята. І будинок, повний спогадів. Головне – жити для того, щоб повернутися.
Глибини серця відомі мені, і знаю: позбавивши злодія від злиднів, я не позбавлю його від бажання красти, і засуджую занепокоєння, що штовхає злодія на злочин. Він помиляється, думаючи, що зариться на чуже золото. Золото світиться, як зірка. Любов, нехай навіть не знає, що вона - любов, потребує тільки світла, але не в силах людських привласнити собі світло. Мерехтіння зачаровує злодія, і він робить крадіжку за крадіжкою, подібно до божевільного, що відро за відром вичерпує чорну воду джерела, щоб схопити місяць. Злодій краде і в скороминуще полум'яоргій жбурляє порох викраденого. І знову стоїть у темряві за рогом, блідий, немов перед побаченням, нерухомий зі страху злякати, сподіваючись, що саме тут він знайде одного разу те, що вгамує його спрагу.
Даремно ти йдеш зі мною. Тобі боляче на мене дивитися. Тобі здасться, ніби я вмираю, але це неправда.