«Я відчуваю, що дружина любить мене, коли ми разом займаємося чимось, що обоє любимо. Тоді ми розмовляємо один з одним. Наче у нас знову побачення». Для людей, рідна мова яких – час, це – звичайна відповідь. Головне для них бути разом, чимось займатися разом, приділяти один одному увагу.

Оскільки я став старшим, я усвідомлюю, як скороминущий час. Я не хочу марнувати його марно. Я хочу провести час із тими, кого я люблю, і займатися тим, що справді щось означає.

Ніщо не вічне під місяцем.

Не всі знають, що часу достатньо.

— Хотілося б мені, щоб це сталося іншим часом — не в мій.

— І мені б теж, та й усім, хто дожив до таких часів. Але обирати не дано. Ми можемо лише вирішити, як розпорядитись своїм часом.

Коли я був підлітком, мій батько розповідав мені про похмуре Середньовіччя, про час, коли культурі та вченню заважали варварські ритуали та війни. З роками я зрозумів, що Середньовіччя так і не закінчилося, а страх, ненависть і жорстокість, які заважали жити нашим предкам, усе ще поряд.

Хоча узмор'я – це ідеальний варіант. Вся штука в тому, що в прикордонному стані, між двома стихіями, ми почуваємося краще. Там, де земля зустрічається із водою. Там, де земля зустрічається із небом. Де тіло зустрічається із духом. Простір з часом. Нам приємно перебувати на кордоні світів і, сидячи в одному, заглядати до сусіднього.

Існувати в цьому величезному всесвіті заради маленького проміжку часу — великий дар  життя. Наш крихітний шматочок часу — це наш подарунок життя. Це — наше єдине життя. Всесвіт продовжить своє існування, незважаючи на наше коротке буття, але поки ми тут, ми стикаємося не тільки з частиною тієї неосяжності, але також і з життя навколо нас. Життя – це подарунок, який було надано кожному з нас. Кожне життя належить тільки нам і нікому іншому. Вона  більш ніж безцінна. Це найбільша цінність, яка у нас є.

— Чому у вас годинник розтікається? — Запитують мене.
— Але ж суть не в тому, що розтікаються! Суть у тому, що мій годинник показує точний час.

Іноді важко пояснити, чому деякі раптом роблять так, як роблять. Буває, звичайно, вони знають: рано чи пізно все одно доведеться це зробити – то чого відкладати? А буває
навпаки – раптом розуміють, що мали вчинити так давним—давно. Уве, хоч всю дорогу знав, як йому чинити, в душі, як і всі люди, вірив, що все ще встигне. Адже ми завжди
сподіваємось, що ще встигнемо щось зробити для іншого. Сказати йому потрібні слова. А потім, коли все сталося, стоїмо і думаємо:
«От якби».