Я дуже намагалася позбутися звички постійно плакати. Якось увечері, в черговий раз згорнувшись калачиком на дивані в кутку, в черговій істериці після чергового раунду похмурих роздумів, я запитала себе: "Поглянь на себе, Ліз, чи можеш ти змінити хоч щось?" І зробила єдине, на що була здатна: встала і, не припиняючи плакати, почала балансувати на одній нозі посеред кімнати. Мені хотілося довести собі, що я все ще хоч трохи контролюю ситуацію: нехай мені не під силу зупинити сльози та похмурий внутрішній діалог, я принаймні можу битися в істериці, стоячи на одній нозі. Хоч щось спершу.

Жінки, які мали значення в моєму житті, знали моє минуле.

Дивно, але я ніби не здатен нічого відчувати.

Ми всі – машини часу. Ось чому все своє життя я перебуваю під чарівністю людей похилого віку. Тому що я знаю: ось зараз натисну його потайну кнопку і опинимося 1900 року. Або на Громадянській війні... А у дитинстві я зустрічав ветеранів Громадянської війни!

Я терпіти не можу дві речі. Чоловіки, коли вони плачуть. Я знаю, плакати їм іноді доводиться. Але цього не люблю. І ще не терплю, коли вони лають своїх дружин. А майже всі цим займаються.

Коли нема чим зайнятися, я стаю дратівливим.

Найпринизливішим для мене завжди були походи до програмних директорів різних радіостанцій. Коли я був молодший, я не мав вибору — ні грошей, ні можливостей. Я вдавався до таланту переконання. Коли я приходив до цих панів, я змушений був усміхатися, розмовляти з ними про те, що їм подобалося. Мені доводилося йти на компроміси. І про це я шкодую найбільше.

Є у мене такий великий недолік: я завжди говорю серйозно, навіть коли хочу розсмішити – особливо коли хочу розсмішити.

Мені не краще і не гірше. Мені – ніяк.

Це чудово, коли ти раптом розумієш, що ще не втратив здатність дивувати себе.