Я прокидалась у смутку, засинала у смутку і хотіла перебувати у смутку. Такий був період.

Мене в мене ніхто не забере.

Не хочу дивитися, як руйнується світ, у який я так вірив.

Я міцно притискала долоні до очей, намагаючись заштовхнути сльози назад.

Для мене будинок  — це кухоль гарячого елю наприкінці дня, і щоб ніхто не смикав.

Тільки я знаю, що можу.

Раніше я ходила ночами, і щоранку мене знаходили десь у новому місці...

Все своє життя я розкидався почуттями, а зараз я зітхнув, у мене нічого не залишилося. Але я посміхаюся, знаючи, що завжди прагнув більшого.

Я ціную себе лише за те, що знаю справжню собі ціну.

Боюся задихнутися у смутку. Іноді її так багато, що я втрачаю контроль над собою. У голові шум, в очах темніє, кров закипає. Сигарета – найкраще болезаспокійливе. Разом із димом видихаєш смуток… Сильні люди – ті, хто відчиняє двері перед сумом зі словами«ласкаво просимо». Адже і радість, і смуток — часті гості повсякденності, жодну з них не можна обділяти увагою.