З 13-14 років я завжди почувалася старшою, ніж я насправді є.

Мені погано з людьми, бо вони заважають мені слухати мою душу чи тишу.

Дуже важко пояснити комусь іншому це фантастичне відчуття: Я – ЦЕ Я… Ще важче уявити, що це комусь може бути цікаво.

Якщо я захочу щось сказати, відкрию свій рот  і скажу.

Я багато чого ненавиджу, але дещо люблю тебе в тому числі.

Я любив своє ліжко і міг залишатися в ньому годинником, навіть удень, натягнувши покривало до самого підборіддя. Тут було спокійно, жодних подій, жодних людей, нічого.

Ну, не змінюватися ж мені через кожного ідіота!

Зазвичай я не люблю думати про майбутнє. Все одно не вгадаєш, що з тобою станеться. Але іноді те, чого ти ніяк не чекав, виявляється тим, чого ти завжди хотів. Мабуть, краще не намагатися загадувати, а просто насолоджуватися тим, що маєш зараз.

У мене погана пам'ять. Але я не люблю, коли мені це нагадують.

Я ніколи не належав до тих, хто терпляче збирає уламки, склеює їх, а потім каже собі, що лагоджена річ анітрохи не гірша за нову. Що розбито, те розбито. І вже краще я згадуватиму про те, як це виглядало, коли було цілим, ніж склею, а потім до кінця життя бачитиму тріщини.