Ми живемо, звертаючи увагу лише на ту інформацію, яка відповідає нашим власним переконанням, ми оточуємо себе людьми, які ці переконання підтримують, та ігноруємо суперечливу інформацію, яка може поставити під питання те, що ми збудували.
Вся її постать, те, як вона спиралася об стіну, видавали в ній жінку з вищих верств суспільства, яку тільки війна могла змусити заробляти собі життя в такий спосіб.
Ми за днями шепочемо:«Завтра, завтра». Так тихими кроками життя повзе на останню недописану сторінку. Виявляється, що всі "вчора" Нам ззаду освітлювали шлях до могили. Кінець, кінець, недогар догорів! (Так — у кожній справі. Завтра, завтра, завтра, А дні повзуть, і ось уже в книзі життя Читаємо ми останній склад і бачимо, Що всі вчора лише осяяли шлях До могили курної.
Знаєш, котра година? Я тобі скажу: вечір. Восьма година. Ти житимеш до сходу сонця. Останнє, що ти почуєш, як за вікном заспіває дрізд. Дрозд співає гарно, але завдяки тобі моя дружина ніколи це вже не почує.
Чи в тому була твоя мимовільна вина, Що видали тебе збентежених очей зізнання, Що мені довірила ти честь без вагання, І у стійкості своїй була переконана?
Розлуку в усьому бачу: вона в очах твоїх сумних. Розлуку по всьому я чую: твій голос слабший і глуше. Розлуку по всьому вдихаю: ти пахнеш скошеним лугом. Розлуку в усьому відчуваю: твої знесилені руки. У всьому передчую близькість розлуки, розлуки, розлуки.