Після того як він пішов, я думала, що помру... Але не вмерла. Може це і є кохання?

— Як ти думаєш, я змусила його вижити? Я продовжувала кричати:«Блять, та здохни ти нарешті вже!». Допомагало, як за помахом чарівної палички.

А Галя вже не пам'ятала про цей свинець. Інше стояло перед очима: сіре, загострене обличчя Соні, напівзаплющені, мертві очі її та затверділа від крові гімнастерка. І – дві дірочки на грудях. Вузькі, як лезо. Вона  не думала ні про Соню, ні про смерть - вона  фізично, до нудоти відчувала проникаючий у тканині ніж, чула хрускіт розірваної плоті, відчувала важкий запах крові. Вона  завжди жила в уявному світі активніше, ніж у дійсному, і зараз хотіла б забути все, викреслити зі своєї пам'яті, хотіла не могла. І це народжувало тупий, чавунний жах, і вонайшла під гнітом цього жаху, нічого вже не тямлячи.
Федот Євграфич про це, звісно, ​​не знав. Не знав, не здогадувався, що його боєць, з ким він життя і смерть однаковими гирями зважував, уже був убитий. Убитий, до німців не дійшовши, жодного разу по ворогові не вистріливши...

Мої друзі, я жалкую про смерть у вашій країні. Колись люди перестануть бути такими недоумками.

Андрій Васильович просто не хотів помирати, а як цього уникнути, не знав.

Вип'ємо за те, щоби померти з посмішкою. А наші вороги нехай плакають!

Перенесемося того дня, коли ми будемо мертвими, і все, що здається нам важливим зараз, втратить всякий сенс.

У нашому житті обов'язкова лише одна річ – смерть. У всіх інших випадках є вибір.

Померти — це теж велика і цікава пригода.

"Мить до" - це коли ти розумієш, що зараз помреш. Реакція у людей є різною. Одні лаються і лютують. Інші важко зітхають. Дехто верещать. За 12 років захоплення відеоіграми я наслухався найрізноманітніших вересків.