— Можливо, наше життя почалося в океані… — Чотири тисячі мільйонів років тому. В якомусь глибокому, теплому місці, біля підводного вулкана. — І майже весь цей час усі живі істоти були водяними, жили в морі. А потім, кілька мільйонів років тому, а може, й трохи раніше, — живі істоти вибралися і на сушу. — Але можна сказати, що після того, як ми покинули море, проживши в ньому багато мільйонів років, ми ніби взяли океан із собою. Коли жінка збирається народити дитину, у неї всередині є вода, в якій дитина росте. Це вода майже така сама, як вода в морі. І приблизно така ж солона. Жінка влаштовує у своєму тілі маленький океан. І це не все. Наша кров і наш піт теж солоні, приблизно такі ж солоні, як морська вода. Ми носимо океани всередині, у своїй крові та в поті. І коли ми плачемо, наші сльози — це теж океан.
І вона починає плакати. Не тому, що їй сумно, а для того, щоб упоратися з усім цим. Сльози — це ж рідина, вони допомагають переварити кам'яну погань, і тоді вона знову може дихати.
Хто не бачив таких сліз в очах улюбленої істоти, той ще не відчував, якою мірою, завмираючи весь від подяки і від сорому, може бути щасливою на землі людина.
...Миж іншим, минулого разу в тебе мобільник не відключився, і я хвилин п'ять сидів, слухав, як ти йдеш по снігу. Туп—туп, туп—туп. Я мало не заплакав.