Сміх – справа добровільна, а плакати змушують.

Я міцно притискала долоні до очей, намагаючись заштовхнути сльози назад.

Знаєш, у тебе в голові лише одна склянка зі сльозами. Якщо литимеш їх по дрібницях, коли по—справжньому знадобиться, сліз не залишиться.

— Ти що, плачеш?

— Ні, у мене просто алергія на гарні меблі.

— Вночі я чула, як ти плакала.

— Я не плачу. Я продала свої слізні залози до банку органів 2 роки тому.

Він стояв не рухаючись, розгублено дивлячись на неї. Вона  трохи посміхнулася.

— До побачення, любий.

Він нахилився до вікна машини.

— Я не можу без тебе, Полю.
Вона  ривком зворушила з місця, щоб Роже не помітив сліз, що туманили їй погляд. Машинально вона  увімкнула«двірники» і сама гірко розсміялася цьому безглуздому жесту.

Ви знаєте, що це таке, коли більше не можеш плакати?

Але люди ніколи нічого не розуміють по очах. Навіть якщо у цих очах сльози.

Якщо доведеться плакати — плач, як діти плачуть.

— Можливо, наше життя почалося в океані…
— Чотири тисячі мільйонів років тому. В якомусь глибокому, теплому місці, біля підводного вулкана.
— І майже весь цей час усі живі істоти були водяними, жили в морі. А потім, кілька мільйонів років тому, а може, й трохи раніше, — живі істоти вибралися і на сушу.
— Але можна сказати, що після того, як ми покинули море, проживши в ньому багато мільйонів років, ми ніби взяли океан із собою. Коли жінка збирається народити дитину, у неї всередині є вода, в якій дитина росте. Це вода майже така сама, як вода в морі. І приблизно така ж солона. Жінка влаштовує у своєму тілі маленький океан. І це не все. Наша кров і наш піт теж солоні, приблизно такі ж солоні, як морська вода. Ми носимо океани всередині, у своїй крові та в поті. І коли ми плачемо, наші сльози — це теж океан.