Закрившись плащем,
Проклинаючи безсилля,
Як часто я плакав
У полоні невдач!
Друзі докоряли,
Соромили, твердили:
«Не смій розкисати,
Не здавайся, не плач!»
А я пояснював їм,
Що сльози від пилу,
Що я в запилений
Закутався плащ.

— Навіщо ти стільки ревела, дурненька! — лаяла себе Аліса, марно намагаючись доплисти до якогось берега. — Ось тепер у покарання ще потонеш у власних сльозах! Та ні, цього не може бути, — злякалася вона, — це ні на що не схоже! Хоча сьогодні все ні на що не схоже! Це і називається, на мою думку, опинитися в плачевному становищі...

Все це скінчиться сльозами.

Люди, яким зазвичай нелегко пролити хоч одну сльозинку, плачуть нестримно, коли прориваються назовні найглибші джерела, приховані в їхніх душах.

Уперед, можеш плакати, якщо є про що.

Фізично я відчувала себе дуже слабкою і розбитою, але куди гіршою була моя душевна пригніченість — пригніченість, що змушувала мене весь час тихо плакати.

Жодна людина не заслуговує на твої сльози, а ті, хто заслуговують, не змусять тебе плакати.

Вона плакала зовсім по-дитячому. Жодної бабиної істерики, ніяких надривних схлипів. Просто великі краплі - як грибний дощ. І сяючі очі. Ніякого докору. Щира образа дитини, яка не розуміє і не приймає раптово відкриті йому несправедливості світу.

Не люблю осінній дощ та жіночі сльози. А ще – ненавиджу, коли горло перехоплює безсила образа на чужу підлість.

Сльози - це не ознака слабкості, це ознака того, що в людині ще є душа.