Люди використовують штуковини, які називають телефонами, тому що ненавидять бути разом, але дуже бояться залишатися одні.

Коли навколо все танцюють, мені так самотньо в морі облич...

Я додому не повернуся – вирішено! Це небо тремтить як вода...
Скільки тисяч кроків від болотяних низин до холодного, як руки місяця?
Гнуться голі гілки під вагою птахів. Розум птахом кричить – не біда.
Хай кричить. Я маю в запасі останній ковток тиші.
Я додому не повернуся ніколи, але доживу до ранку.
Темний вітер і холодний вечір, місяця поворот на шкоду — нічого!
Знаєш, птахе, у мені не залишилося ні краплі раба, і ні краплі добра, і ні краплі кохання, і ні краплі мене самого.

Якийсь час я боролася за себе, будувала свій маленький світ. І тепер завжди можу сховатися в тій маленькій світці і хоч трохи розслабитися. Одна. Як равлик у панцирі. Але мені тому й довелося споруджувати цей панцир, що сама я беззахисний слимака. Та й для зовнішнього світу мій світ зовсім крихітний і нікчемний. Як хатина з картонних ящиків. Вітер дунув сильніше — все одразу й розвалилося...

Хоча в повсякденному житті я типовий індивідуаліст, все ж таки свідомість незримої спільності з тими, хто прагне істини, краси і справедливості, не дозволяє почуття самотності опанувати мною.

Я часто думаю, що немає нічого гіршого, ніж розлучатися з тими, кого любиш. Без них почуваєшся так самотньою!

Кожна людина щира віч-на-віч із самим собою; лицемірство починається, коли в кімнату входить ще хтось.

Коли ти інший, коли ти особливий... Ти звикаєш бути один.

Я не самотня, я сама... так звучить гордо.

Самотність – це не те, що ви нікому не потрібні, ваш телефон мовчить, вас ніхто не любить, ви незатребувані... Самотність – це відчуття внутрішньої порожнечі. Самотність — насамперед про те, що ви не потрібні лише одній людині: самій собі — і тому й інші нецікаві.