Мій милий друже, промчать дні,
Пролунає голос грізний.
І він велить тобі:«Усні!»
І сперечатися буде пізно.
Ми такі схожі на хлопців,
Що спати лягати не хочуть.
Навколо — мороз, сліпучий сніг
І пусто, як у пустелі,
А в нас — радість, дитячий сміх,
Горить вогонь у каміні.
Рятує казка від негараздів -
Нехай тебе вона  врятує.
Хоч легка витає сум
У моїй чарівній казці,
Хоч літо скінчилося, але нехай
Його не блякнуть фарби,
Диханням зла і цього разу
Не засмутити мою розповідь.

Всі принади та всі звиви
Її шістнадцятої весни
По-дитячому простодушно живі
І ніжністю упівані. Очіками райського мерехтіння
Вона  вміє, хоч про те
Не думає, запалити мрії
Про поцілунок неземний І цією маленькою рукою,
Де і колібрі нема де лягти,
Вміє серце взяти без бою
І в безнадійний полон захопити.

Я б крикнула тобі: "Не відпускай", але спазм стиснув бронхи. Відчуй мене без слів. Ще разок. Ну будь ласка...

Я поцілував її посмішку.

Така вже властивість істинно красивих людей: варто їм зникнути і всесвіт тьмяніє.

Якщо кохання судилося стати незабутнім, з першої ж хвилини до нього повинні злітатися випадковості, як зліталися птахи на плечі Франциска Ассизького.

Стій... Якщо ти підійдеш ближче, я ніколи не відпущу тебе.

І одним лише своїм подихом він стер усі порожні дні, що розділили їх, стер уривки трагедії і знову розфарбував світ, зробив реальністю всі її мрії.

Він любив природу і книги, і цими нахилами визначалися його головні радощі життя.

Стою, ховаю очі в чашці з ранковою кавою, боюся подивитися вікну в сумне обличчя.