Старіння – це обов'язковий процес, дорослішання – ні.

Якби діти зростали відповідно до наших очікувань, у нас виростали б тільки генії.

Дивно, але період швидкого дорослішання у мене припав на вік від 15 до 22 років.

Навіщо ставати дорослим, навіщо жити, думав він, якщо людина не стає доброю? Безглуздо.

У підлітковому віці ми всі мріємо в один прекрасний день покинути батьків, але настає інший день, коли батьки покидають нас. І тоді ми мріємо лише про одне: знову стати хоч на хвилинку дітьми, що жили під їхнім покровом, обійняти їх, сказати їм, не соромлячись, як ми їх любимо, притиснутись до них міцніше, щоб вони нас заспокоїли ще хоч раз.

Мені здається, з дитинства я виїхав, а ось до пункту призначення«дорослості» не дістався. Так і мешкаю в автобусі.

Раніше мені здавалося, що рости і дорослішати – це два паралельні та незалежні від людини процеси. Але тепер думаю, що дорослішання визначається волею: кожен може вирішити стати дорослим, але лише у певні моменти життя.

Можливо, настане час, коли люди навчаться розпізнавати зрілість характеру і будуть говорити: це справжній чоловік, хоча йому всього чотирнадцять років. З волі випадку та долі він став зрілою людиною, яка тверезо оцінює себе, знає, що таке відповідальність та почуття обов'язку. Але поки цей час не настав, мірилом будуть служити вік і зростання.

І ось уже я відчуваю, як у грудях з'являється порожнеча, що смокче, і сам же цьому відчуттю дивуюся. І раптом я зрозумів, що зі мною, блін, відбувається. Я просто ніби подорослішав.

Життя є прикра пастка. Коли мисляча людина досягає змужніла і приходить у зрілу свідомість, то вона мимоволі почувається як у пастці, з якої немає  виходу.