- Маяковський! Ваші вірші не гріють, не хвилюють, не заражають!
— Мої вірші не грубка, не море та не чума!

Ми щасливі люди. У нас є дах над головою, на кухні їжа, затишне світло монітора та доступ до інтернету. Так, у кожного свій власний біль, який ми любимо звеличувати, доводячи до рангу трагедії, але ми — щасливі люди. І ми пишемо вірші. Вірші-метелики, незграбні створіння з товстим черевцем обридлих ідей і недорозвиненими крилами нового натхнення, величезним числом обліпивши стіни храму ситої ліри. Ми не боремося за кожен ковток повітря, життя, землі і неба, пересохлої від болю ковткою ковтаючи ком крику, ні, ми п'ємо чай, куримо біля вікна і розмірковуємо про сенс буття, цинічно зважуємо природу любові, ліниво колупаємо пальцями, що втрачають чуйність, аспекти своїх слабеньких емоцій-мух, за звичкою вважаючи їх слонами. Тому що своя сорочка завжди ближча до тіла.

Поетичне слово має надзвичайну енергетику. Сказане в риму часом у десятки і сотні разів посилює сенс сказаного прозаїчно. Цим не без успіху користуються спеціалісти, які займаються рекламою.

Над втомленою навесні пролетіла весна,
розливаючи квітів аромат.
Невтішна бабуся, ридає вона.
Так болісно плаче лише мати. Щастя дні пролетіли, як сон золотий,
І той козлик, що був так любимо,
Не повернеться до душі її скорботної, хворий,
Він у лісі вже лежить нерухомий. Як бурхливий вал сірий вовк налетів,
І, як вітер квітка, зім'яв козла.
Тільки ріжки та ніжки він зворушити не смів.
І ридає від скорботи земля.

Наснився мені майже ти
Яка рідкісна удача!
А я прокинулася, гірко плачучи,
Кличучи тебе з темряви. Але той був вищий і стрункіший
І навіть, може, молодший
І таємниці наших страшних днів
Не відав. Що мені робити, Боже? Що!... Це примара приходила,
Як передбачила я півстоліття
Тому назад. Але на людину
Чекала я до втрати сил. Подзвони мені хоча б сьогодні,
Адже ти все-таки десь є,
А я стала безрідною безрідною
І не чую крилату звістку.

А знаєш, з тобою мені згадуються всі вірші, які коли-небудь торкалися мене.

Японські тривірші, хокку дивують своєю нерозбірливістю. Ці вірші не«ростуть із сміття», а залишаються із ним. Їм все одно про що говорити, тому що важлива не картина, а погляд. Хоку не розповідають про те, що бачить поет, а змушують нас побачити те, що видно без нього. Ми бачимо світ не таким, яким він нам видається, і не таким, яким він міг би бути, і не таким, яким він мав би бути. Ми бачимо світ таким, яким він був би без нас. Хокку не фотографують момент, а висікають на камені. Вони припиняють хід часу, як зупинений, а не зламаний годинник.

Москва не вірить у сльози,
Що крокодили ллють.
Москва не вірить у мрії,
А вірить у Божий суд. Москва не вірить у щастя,
що обіцяє ворог, що
мріє на частини
Порвати наш гордий стяг. Москва не вірить у звіра,
Що замкнений на Місяці...
Москва, зачинивши двері,
Вшановує Бога в тиші. Москва не вірить у«юдо» –
Заокеанський зброд.
Москва не вірить у диво,
Але вірить у свій народ!

А хто б нам пісню-билинку завів
Щоб забути і смуток і негаразди.
Як мешкали стара і сірий цап.
Ой, ладо, ой долоні ладо! Милувала стара сірого цапа,
Як своє ненаочне чадо.
Та коханням козла втримати не змогла.
Ой, ладо, ой долоні ладо! Захотілося цапам у темний бір на простір:
«Мені без волі та життя не треба».
Та обіцяв, видно козлику загибель того бору.
Ой, ладо, ой долоні ладо! Вовки нишпорять у лісі, як нечиста рать,
Розірвали стару втіху.
Вдалося тільки ріжки та ніжки зібрати.
Ой, ладо, ой долоні ладо!

Жив-був у бабусі сіренький козлик,
Ось як, от як, сіренький козлик.
Бабуся козлика дуже любила
Ось як, ось як, дуже любила. Надумалось козлику в ліс погуляти,
Ось як, ось як, у ліс погуляти.
Напали на козлика сірі вовки,
Ось як, ось як сірі вовки. Залишили бабусі ріжки та ніжки.
Ось як, ось як, ріжки та ніжки.