По одному виду їх одразу можна було відрізнити від помічників, секретарів і різноманітних обслуговуючого персоналу. Кожен делегат підходив до столу і, продовжуючи розпочату ще в кулуарах розмову, займав своє місце з тією неповторною хазяйською невимушеністю, яка буквально кричала:«Ми – сила». У кожному жесті, у кожному погляді прозирала переконаність у своїй корисності, важливості того, що вони тут уявляють.

Нарешті відшуміли весняні грози, літо утвердилось у своїх правах, і якщо колись стояли нестерпні холоди, то тепер, на початку липня, почала дошкуляти нестерпна спека.

Про всевишній, якби я знала мету цієї любові, вона  відрізала мені шляхи до відступу, забрала моє серце, мою волю і зникла. Про всевишній, це все, що я маю. Чому він став таким безжальним, чому його серце перетворилося на камінь? О Всевишній, цей дим, цей плач, ці звернення до тебе, чи зможе все це почути мій коханий? Чи почує він? Якби я знала! О Всевишній, що це за хвилювання, що за пелена перед моїми очима? Це все тому, що ти для мене все. Все ти є для мене. Коли я мовчу, коли говорю, у мене перед очима твоя любов, твій образ. Мій час та мій хліб- це ти. О Всевишній, де місце тілу, створеному з глини, де притулок душі та серця? О Всевишній, земна ніч із чорним ликом, не може вона  зрівнятися з твоїм днем, не може прийти за моєю весною осінь з кам'яним серцем. Про губи, що приховують почуття та правду, настав час замовчати.

Літо - це можливість заправитися сонцем перед майбутньою холодною дорогою. І про найголовніше не забудь - про кохання. Чистою, відкритою, безоплатною. Я не про любов до чоловіка чи жінки. А до життя, до світу довкола. Адже влітку так багато світлого, яскравого. Поринай у фарби з головою!

Дорс розплився в черговій широкій усмішці і награно зітхнув.
– І тут кохання? –«сумно» запитав він. - А до весни ще цілих півроку!

Так, завдяки цьому чудовому порятунку в підвалі, я заново навчився чаклунству. Я продовжував слухати мамині історії на ніч, але вже замовляв сни собі сам, мешкаючи в них іншу реальність. І коли казка проривалася зі сну в мій день, я вже вмів багато чого. Наприклад, збирав золотий пилок з осіннього кленового листя і переплавляв його в золото. Все нові монетки я старанно начищав пастою ГОІ і милувався відблисками фантазії, що перетворила звичайні копійчані мідяки на золоті дублони, складені на піратську скриню. Тисяча чортів і барило рома! Мені було весело, коли скриня — порожня коробочка від сірників, — наповнювалась монетами. О, яка це була радість! Надходила черга нової казки, пофарбованої в золотисто-руді тони. Осінь була будь-якої пори року, бо все золоте було нерозмінним багатством усередині мене. І це багатство ніхто не міг забрати - так само, як неможливо відібрати у дитини мрії або у дорослого бажання бути щасливим. У будь-якому віці можна бути чарівником. Дорослому для цього потрібно хоча б на якийсь час перетворитися на дитину, а дитині — не пускати в себе«дорослі» страхи. Дорослі часто бояться звільнення з тривог, породжених життєвою суєтою. Ці тривоги здавлюють нескінченну душу, заганяють її в клітку — хай навіть із чистого золота — змушують страждати, але поступово душазвикає до неволі, як пташка до своєї клітини. Звикає до клітини і душа. І коли її випускають на волю, вона  боїться зробити перший крок. Свобода їй здається клітиною, а тюремна кліть – свободою. Дорослому найважче стати чарівником. Майже неможливо. Тільки в очищене серце може з'явитися цей дар.

Натовп - ідеальне місце, де можна побути на самоті.

Небагато надії, хай навіть безнадійної надії, нікому не може зашкодити.

Кімната - або, доречніше сказати, зал - була освітлена рядами ламп прихованого підсвічування, що проходило вздовж стелі, і кілька кришталевих люстр«тіффані» та«уотерфорд» різних форм і розмірів відкидали світло на пуфи і канапе. Праворуч розташовувався бар, фанерований під камінь, з довгою дубовою стійкою. Вздовж неї точно гриби вишикувалися високі барні табурети на довгих ніжках, з чорними капелюшками сидінь. За стійкою спритно працювала пара барменів, трясучись шейкерами і подвоюючися в дзеркалах, що створювало ілюзію запізнення рухів. Над ними висіли різнокаліберні келихи, світло грало в них, як у весняних бурульках.
Відразу ліворуч від входу мініатюрний танцпол, покритий червоним склом з підсвічуванням. Над ним миготіло переривчасте світло стробоскопа, розсипаючи дощ синьо-зелено-червоних плям на гостей, що так хвацько крутилися і згиналися в такт музиці, наче їх чорти підсмажували. Танцпол був оточений стіною дзеркал, тож важко було вгадати кількість танцюристів, що виглядали, коли їм цього хотілося, у свої відображення. Тут вистачало напівголих жінок, оточених чоловіками у костюмах та модних куртках. Між ними снували офіціанти у чорних фраках та офіціантки у білих блузках з тацями гарячих делікатесів, закусок, коктейлів, келихів із шампанським.
Чоловіки та жінки звивалися і тряслися, наче відчуваючи оргазм. У самому центрі кімнати пишна рудоволоса жінка босоніж, у чомусь найбільше схожому на комбінацію, ходою, що пливла, просувалася до бару. Усі, включаючи жінок, озиралися на неї. У яскравому світлі груди її практично просвічували назовні - вони  з таким же успіхом може ходити "топлес", подумалося Кевіну.
Здається, вони з Міріам потрапили на якусь давньоримську оргію, перенесену в наші дні.

Сміх це сонце: воно проганяє з людського обличчя зиму.