Я у бога просила, стара:
Збережи мені козлика, господи!
За здоров'я його багато сліз напевно
Пролила я ночами, стара.
Але пішов від мене мій сіренький,
Не глянувши навіть, як я плакала.
Лише ланцюжок на шиї брязкав,
Коли в ліс тікав мій сіренький.
А чуло серце віщіше,
Що печаль мені від бога заповідана —
Бачити ріжки його гіллясті
Та копитця колись швидкі.

Я бідний попик убогий,
живу без усмішок та сліз.
Ах, все виходив я дороги
зі мною немічним песом. Занепала мізерна келія,
мізерний м'яса шматок.
І його в сумному веселощі
кудись пес тягнув. І смерть до нього руки простягла...

У старої жінки, бездітної і убогою,
Жив козлик сіренький, і цей чотирилапий
У великому фаворі у бабусі був.
Спав на пуху, їв ситно, пив до п'яну,
Вставав опівдні, а лягав рано;
Словом жив
і не тужив.
Чого ж більше? Але ось біда -
Ми життям не задоволені ніколи:
Під сенію дерев на вільній волі
Запала думка козлу прогулянку здійснити,
І, не роздумуючи долі,
У сусідній ліс  козел поспішає.
Він тільки в ліс — а вовк із лісу шість!
В очах вогонь, розкрив загрожую пащу -
І від усього цапа залишилося трошки:
Лише вовни жмут, роги та ніжки. Цей байки сенс не важко вгадати:
Не бігай у ліс, якщо вдома благодать.

Якась стара до сірого козлика любов'ю загорілася і від цього козлова присутності дуже велике задоволення отримувала. Наречений же козлик, за своєю природою легковітровий, будучи і по молодості років до стрибків на вільному повітрі схильність маючи, у ліс від старих принад помчав. А як відомо, в лісі вовки сірі житі і духу козлиного не виносячи, козлику тому раптову смерть учинили. Старій же ножки козлячі і ріжки козлячі в подарунок залишили.

Над втомленою навесні пролетіла весна,
розливаючи квітів аромат.
Невтішна бабуся, ридає вона.
Так болісно плаче лише мати. Щастя дні пролетіли, як сон золотий,
І той козлик, що був так любимо,
Не повернеться до душі її скорботної, хворий,
Він у лісі вже лежить нерухомий. Як бурхливий вал сірий вовк налетів,
І, як вітер квітка, зім'яв козла.
Тільки ріжки та ніжки він зворушити не смів.
І ридає від скорботи земля.

А хто б нам пісню-билинку завів
Щоб забути і смуток і негаразди.
Як мешкали стара і сірий цап.
Ой, ладо, ой долоні ладо! Милувала стара сірого цапа,
Як своє ненаочне чадо.
Та коханням козла втримати не змогла.
Ой, ладо, ой долоні ладо! Захотілося цапам у темний бір на простір:
«Мені без волі та життя не треба».
Та обіцяв, видно козлику загибель того бору.
Ой, ладо, ой долоні ладо! Вовки нишпорять у лісі, як нечиста рать,
Розірвали стару втіху.
Вдалося тільки ріжки та ніжки зібрати.
Ой, ладо, ой долоні ладо!

Стояла на подвір'ї хатинка,
У халупі піп Харламов жив,
А у попа була вівчарка,
І він її, як водиться, любив. А на столі лежав шматок грудинки,
І лампочка світила над шматком.
Вівчарка проковтнула слинки
І в кімнаті запахло крадіжкою. Собака з'їв м'ясо без затримки,
А м'ясо, між іншим з душком...
Вівчарці, утриматися б, хлопці,
Так, чи не вистачило бідної сили...
А піп зі зла покрив собаку матом
І тим її, товариші, убив.

Осторонь рідної Смоленської,
За околицею села,
У бідній сільській хаті
Бабка стара жила.
Та по слабкості по жіночій
Завела собі козла.
І на сірого улюбленця
Надихатися не могла.
Знати недаремно говориться,
Що кохання буває зла:
Мовляв, як серце розгориться,
Так полюбиш і козла.
Козлик, даремно, що худоба,
Занудьгував не без причини
(Примітай, куди я гну):
Рід  козлячий - що чоловіки,
Подавай їм новизну.
Ось він, ліс! У строю могутнім
Встали сосни, немов полк,
А з хащі з дрімучої
Тут з'явився вовк.
Бабка слідом, що є духу,
Прямо в ліс. Не боже мій!
Ріжки козлика стара
Понесла до себе додому.
І омила їх, горюха, Гіркою бабиною сльозою...
«На стару є проруха» -
Було сказано не мною.