— Мій дорогий містере Беннет, мене більше не засмутить жодне ваше слово.

— Ви мене засмутили.

— Я дізналася від місіс Лукас, що найреспектабельніший з гостей містера Бінглі — містер Фіцуїльям Дарсі з Пемберлі.
— Я ставився до вашої звістки з усім належним захопленням, люба. І був би радий дізнатися його зміст.
- Дарсі! Пемберлі! Десять тисяч на рік!

— Він може закохатися в одну з них. А тому ви повинні відвідати його, як він приїде.
- Відвідати? Не бачу для цього жодних причин.
- Господи, Містер Беннет!
— Їдьте самі разом із дівчатами. Або ще краще, відправте їх самих.
- Одних?!
— Так, оскільки ви такі гарні, містер Бінглі, чого доброго, вибере вас.

- Подивіться! П'ятеро безприданниць, що з ними буде?
— Та що ж буде з дурними істотами? Напевно, їх треба було одразу втопити.

Я часто думаю, що немає нічого гіршого, ніж розлучатися з тими, кого любиш. Без них почуваєшся так самотньою!

— Їдьте ви з дівчатами або краще нехай вони самі їдуть, а то ви такі гарні, що містер Бінглі закохається у вас.
— Дорогий, ви мені лестите. Коли жінка має п'ять дорослих дочок, вона  вже не повинна думати про власну красу, — сказала місіс Беннет, кокетливо поправляючи зачіску.
— Тому що, як правило, у неї й краси вже немає.