— Тільки самотність і береже мене.
— Ні. Людей бережуть друзі.
— Ми валізу знайшли. Дехто казав, що валізу взяв убивця. А ось він лежить у нашого улюбленого психопата.
— Я не психопат, а високоактивний соціопат, вивчи терміни!
(— Ти психопат!
— Ні, я дуже активний соціопат. Ну коли ж ти це запам'ятаєш.)
Це нелегко для великого розуму — допустити чиюсь перевагу.
— Будь ласка, помовчіть!
— Але я й так мовчу.
— Ви думаєте, це дратує.
— Навіщо мені вдавати?
— Тому, що ти брехун, ти брешеш увесь час і всім.
— Я багато чого витворював, Джоне, але я ніколи не був симулянтом.
— Ти вдавався мертвим два роки!
— Ну... крім цього!
— Що Майкрофт? Ти повернув флешку?
— Так. Він на сьомому небі. Залякував мене лицарством. Знову.
— Самотність — усе, що маю. Самотність мене захищає.
— Ні, людей захищають друзі.
Правда рідко буває чистою та ніколи простою.
У світі немає примар, крім тих, що криються в нас самих.
— Як протікає батьківство?
— О, чудово. Приголомшливо. Так, чарівно.
— Поспати вдається?
— На жаль.
— Що ж. Бути на побігеньках у вимогливої дитини, вставати у будь—який час за її примхою... Незвично, мабуть?
— Навіщо він?
— Ви ж знаєте. Вічно за ними забираєш, гладиш по головці...
— Це що, прикол?
—... І ні слова подяки. Вони навіть обличчя людей не розрізняють.
— Ви жартуєте, так?
— А ти все кажеш:«Розумниця. Ти у нас розумниця»...
— Це про мене?
—... І міняєш підгузки.
— Так, без цього ніяк.
— Не вловлюю.