Аль Квотіон. Слово, якого немає

Я розстібав усі гудзики, вона  притискалася до моїх грудей, і я казав:«Давай жити в пальті. Давай гріти одне одного словами. Чому словами? Тому що слова – це не більше, ніж наше дихання. А у нашому диханні трохи більше, ніж у словах». Так і сміялася вона  на моїх грудях. І не потрібні мені були інші стіни, і не існувало для нас іншого притулку. Адже що таке кохання? Це наше спільне пальто на двох, під яким тепло, під яким ми вдома.
Докладніше

Аль Квотіон. Слово, якого немає

Зараз, мляво шкутильгаючи на роботу, спотикаючись на рівному місці від тяжкості невидимого горба, тільки зараз я розумію свого батька. Тільки зараз, пережований часом, викинутий відрижкою даності на цей асфальт, з якого злизують бруд низькі чорні хмари, я нарешті усією своєю істотою усвідомлюю, що означав його мерзлий погляд. Мій батько з усім своїм сумом, загнаністю, з важким підборіддям і рідкісними бровами, шаблоном кругової безвиході повторився в мені. Як і я, мабуть, повторюся у своєму синові.

Докладніше