Знаєш, що важливо взяти з дитинства у доросле життя? Мрію.

Мрія не має  терміну придатності.

Дитинство це те, що ми втратили в часі, але зберегли в собі.

Надавати б ляпас хоча б тієї, що в дзеркалі:«Здрастуйте, дівчино-дуре, як же ти примудрилася все ***ать?»

…Дороги нічного Стамбула все в уламках розбитих сердець. Хрумтять під ногами, кришаться, впиваючись у взуття перехожих. Перехожі – це ті, кому сьогодні пощастило. Трохи більше, ніж іншим. Втім, кожен із цих перехожих усвідомлює, що завтра вночі може розбитися його серце. Закон мегаполісу: всім пощастити не може. На плівці«Istanbul Gold 400» понад 20 мільйонів кадрів із людськими долями. Чутливість підвищена, колірний баланс – найкращий на Сході.

Її поцілунки застигали на моєму тілі, наче сніжинки на замерзлому вікні. Чомусь ставало холодно. Я зараз зрозумів. Прощальні поцілунки втрачають теплоту. В них остигла ніжність розлуки...
В останню ніч вона  дивилася на мене не так, як завжди. У погляді відчуження. Відчуження наперекір любові. Вона  розуміла, що їй час, але всіляко відтягувала годину відходу. Боротьба душі та розуму. Розум переміг. Пішла. Я зараз зрозумів. У погляді перед розлукою немає  туги. У ньому безмовний протест. Протестпроти себе самої. Почуття програють розуму. Найчастіше…

Від смутку до відчаю – один крок. А я ніколи не впадала у відчай. Втрачала коханих людей, тікала від минулого, опинялася на дні життя, але... Завжди вставала, йшла вперед. Ні, не на зло ворогам. Надто багато честі для них. Я просто розуміла, що якщо сама не підніму себе, мене ніхто не підніме.

Знайди, поглянь у вічі, не слухаючи слів. Слова часто не від серця – від розуму. Довіряй тільки очам, що відбивають душу.

Незнайомі — це ті, кого любиш нижче за пояс. Рідні — це значно вище, найвище...

На мою думку, гордість часто звинувачують ті, кому не вистачає сміливості.