Робити їй було нічого, а сидіти без діла, самі знаєте, справа нелегка.
Найкращий спосіб пояснити – це самому зробити!
План, що й казати, був чудовий: простий і ясний, краще не вигадати. Недолік у нього був лише один: було зовсім невідомо, як його виконати.
— Скажіть, будь ласка, куди йти звідси?
— А куди хочеш потрапити? - відповів Кіт.
- Мені однаково... - сказала Аліса.
— Тоді все одно, куди йти, — зауважив Кіт.
— … аби потрапити кудись, — пояснила Аліса.
— Кудись ти обов'язково потрапиш, — сказав Кіт. — Потрібно досить довго йти.
- Як добре було вдома! - думала бідна Аліса. — Там я завжди була одного зросту! І якісь миші та кролики мені були не указ. Навіщо я полізла в цю кролячу нірку? І все ж таки... таке життя мені до душі — все тут так незвичайно.
Цікаво було б подивитись, що від мене залишиться, коли мене не залишиться.
Вбити Час! Хіба таке йому сподобається! Якби ти з ним не сварилася, то могла б просити в нього все, що хочеш.
Якби це було так, це ще нічого. Якби, звісно, так і було. Але оскільки це не так, так воно і не так. Такою є логіка речей.
- Що ти хочеш?
- Я хочу вбити час.
— Час дуже не любить, коли його вбивають.
— Навіщо ти стільки ревела, дурненька! — лаяла себе Аліса, марно намагаючись доплисти до якогось берега. — Ось тепер у покарання ще потонеш у власних сльозах! Та ні, цього не може бути, — злякалася вона, — це ні на що не схоже! Хоча сьогодні все ні на що не схоже! Це і називається, на мою думку, опинитися в плачевному становищі...