Ти, Книга! Ти сама не обдуриш, не вдариш, не образиш, не покинеш! Тиха, — а смієшся, кричиш, співаєш; покірна, — дивуєш, дражниш, заманюєш..., а захочеш — закрутиш голову, заплутаєш, закрутиш, затуманиш, сльози спузиряться, дихання захолоне, вся душа, як полотно, на вітрі схвильнеться, хвилями повстане, крильми
Ось, думаєш, баба: ну навіщо вона, баба? Щоки, живіт, очима моргає, каже собі чогось. Головою крутить, губами човгає, а всередині в неї що? Темрява м'ясна, кістки скрипучі, кишки кільцем, а більше нічого. Сміється, лякається, брови хмурить, — а чи є в неї справді почуття які? Думки? А ну як вона прикидається бабою, а сама перевертень болотяний?
Сусід людині дано, щоб серце йому важкувати, розум каламутити, вдачу розпалювати.
Немає гіршого ворога, ніж байдужість! З мовчазної згоди байдужих якраз і творяться всі лиходійства. Ти ж«Муму» читав? Зрозумів притчу? Як він усе мовчав, а собака загинула.
Народись, помри, встань, ляж, танцюй на сусідському весіллі або вранці на малиновому суворому сході прокинься, як від удару палицею, зляканий, наче ти один залишився живий на світі, – вони все тут, завжди тут, блідо миготливі, підсліпуваті, вічні, мовчазні.
Загинув колобок. Веселий такий колобок. Усі пісеньки співав. Життя тішився. І ось не стало його. За що?
Людина є перехрестя двох прірв, одно бездонних і незбагненних: світ зовнішній і світ внутрішній.