Ми пробираємося до перших будинків Бабичів під вогнем російських, що міцно засіли на позиціях. Прокляті мінометні міни вибухають одна за одною праворуч від нас та над нами. Скрізь це виття, свист — огидний, мерзенний звук уламків мін. З перекошеними від страху обличчями ми стрибаємо у траншеї росіян. Їхні зміцнення молотять протитанковими снарядами. [...] розгромлено цілу радянську дивізію. Вулиця всіяна тілами вбитих та поранених солдатів. Але й наші втрати значні. І втомилися ми так, що ледве волочимо ноги. Але, забувши від втоми, перебудовуємось і продовжуємо наступати, не зустрічаючи опору ворога, на село Локачі. Нас явно не чекаю в гості — ми зустрінемо лютим кулеметним вогнем. Прокляті снайпери! За допомогою ручних гранат ми очищуємо будинок за будинком від червоноармійців, що в них засіли. Ці фанатики нещадно поливають нас вогнем з-під дахів, що обвалилися, які стають для них могилами. [...] Через годину село вже палає. як сірник.
Мимоволі запитуєш себе, бачачи все це: а скільки ж постраждало ні в чому не винних людей із місцевих мешканців? Страшна думка! Мабуть, не один я думаю про це, тому що наші солдати на повну силу одурманюють себе шнапсом.

Нами захоплені перші полонені - снайпери та дезертири отримують заслужене.

Жахливе видовище є міською в'язницею. Перед тим, як залишити місто, більшовицькі тюремники влаштували тут страшну криваву лазню. Понад сотню людей – чоловіків, жінок – забили, як худобу. До кінця днів мені не забути ці мерзлі обличчя, що леденять душу.
А поки що наші витягли кілька червоноармійців та євреїв звідти. де ті намагалися відсидітись. Коротке соло з пістолета — і це зброд уже на небі.

Ні, я не боягуз, це точно. Почуття страху мені невідоме. Але, все одно, мчать на мотоциклі разом з кимось із зв'язкових уздовж довжелезних лісових масивів, які ще належить зачистити, — задоволення більш ніж сумнівне.
За останні кілька днів червоні застрелили кілька вістових на мотоциклах, поранених вони стягували з машин і зазнавали жахливих знущань, тільки потім уже добивали. Необдуманість, нерозсудливість російських видно цьому прикладі.

Опівдні я у П'ясечному. Місцевий ліс  уже зайнятий росіянами. Буквально за кілька десятків метрів майорить радянський прапор із серпом і молотом. Думати не хочеться, що було б, якби росіяни вирішили вислати розвідку в цей район. Ми дуже добре розуміємо, що таке цілком можливе.
[...] Річка служить державним кордоном - за нею безодня, прірва. Якщо росіяни надумають наступати, піти не встигнемо, транспорту в нас ніякого. може, ми цапи-відбувайла, спеціально віддані на заклання російським на випадок нашого вторгнення? Подібні речітраплялися у Польщі. [...] Ми мирно відсипаємось. Навіть бойову охорону не виставили. До чого? Все одно — чого бути, того не оминути.
[...] Минулої ночі на нашому березі були помічені росіяни, буквально за два кроки від того місця, де ми розташувалися. Судячи по слідах на піску, це була група людей щонайменше двадцять. в яку ж заваруху ми вплутуємося! Невже доведеться в них стріляти!

Багато прикрашені барочні фасади будівлі бургомістра я хоч і бачу вперше, але мені вони подобаються.

У тилу місцевих мешканців змушують йти — кидати майно та господарство. Нашим військам, ймовірно, теж доведеться наступати завтра. Яка нелюдяність — зганяти людей із насиджених місць! Жінки ридають, рвуть на собі волосся! Навколо плач і тільки плач! і ми нічим не можемо їм допомогти!

Мені вже відома ділянка річки, яку нам разом із саперами доведеться подолати. І знову ми в першій хвилі наступаючих! Оскільки операція базується на повній раптовості для росіян, атака, найімовірніше, має розпочатися за кілька днів. Займає позиції важка артилерія. Прибули й танки. А минулої ночі встановили зенітні гармати.
Але й на боці противника не сидять склавши руки. Червоні зміцнюють свої позиції, із зайнятого ними лісу долинає шум  — схоже, і вони виводять танки на вихідні позиції. Я сьогодні виснажився, навіть увечері спека нестерпна.