Коли ми обіймалися востаннє, я сама поцілувала його.
— Треба дбайливіше ставитись до людей, які до тебе належать... У старості сам переконаєшся, що таких зовсім мало...
Вона його любила – і не любила, готова була віддатись – і не давалася, вона намагалася – і сама не вірила.
... Я був щасливий у той час, тому що знав: нехай ми не разом, вона існує. Саме собою це вже було дивом.
— Ви її кохали?
- Так.
- Як сильно?
- Я її любив.
... Вона міркувала про цю туманну теорію, згідно з якою не варто смикатися, якщо тонеш, а потрібно дочекатися дна, щоб відштовхнутися від нього п'ятою, бо тільки так можна врятуватися і вибратися на поверхню.
Яку сміливість треба мати, щоб одного ранку поглянути на себе в дзеркало і поставити собі питання:«Чи маю я право на помилку?» Виразно вимовити кожне слово... Яку сміливість треба мати, щоб подивитись життя в обличчя — і не побачити в ньому нічого стабільного, нічого гармонійного. І все зламати, розвернути — із чистого егоїзму? Звичайно, ні, хоча... Так у чому ж справа? Інстинкт виживання? Прозорливість? Страх смерті?
Мужність бути відвертою із самим собою. Хоч раз у житті. Протистояти собі. Тільки собі. Собі одному –«Право на помилку» – простий вираз, лише кілька слів, але хто тобі скаже, чи є він у тебе? Хто, окрім тебе самого?
Я стаю злобною, це хороша ознака. Ще кілька тижнів – і я подурнішаю.
Усі зі мною гаразд. Ніяких проблем. Просто мені нецікаво. Не цікаво. І все.
Недарма проживе той день, коли ти щось зробив своїми руками.