Він відкрив шафу, вийняв із стерилізатора дві гігроскопічні маски, простяг одну Рамберу і порадив її надіти. Журналіст запитав, чи оберігає маска хоч від чогось, і Тарру відповів: ні, проте діє на інших заспокійливо.

Помітили ви, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, яких забрала у нас смерть. Правильно? Як ми захоплюємося нашими вчителями, які вже не можуть говорити, бо в них у рот набилась земля. Без тіні примусу ми їх вихваляємо, а може, вони все життя чекали від нас хвалебного слова. І знаєте, чому ми завжди більш справедливі і великодушніші до померлих? Причина дуже проста. Ми не пов'язані зобов'язаннями щодо них. Вони не обмежують нашої свободи, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і віддавати їм хвалу між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою — словом, у вільний час. Якби вони й зобов'язували нас до чогось, то лише до пам'яті про них, а пам'ять у нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу - словом, самих себе!

У коханих є дещо спільне з Бонапартом: вони завжди думають здобути перемогу там, де всі зазнавали поразки.

Ідучи до кінця, повсталий готовий до останнього безправ'я, яким є смерть, якщо буде позбавлений єдиного священного дару, яким, наприклад, може стати для нього свобода.

Ми не маємо часу бути самими собою. У нас вистачає часу лише на те, щоб бути щасливими.