Мені набридло жити далеко від берегів,
серед майже чужих людей, але мимоволі
я пристосовуюсь до їхньої смирення.
Тут добре, тут є друзі і немає ворогів,
але обтяжує печатку безсилля та болю
та гірок минулого невгамовний поклик. Я оселився тут, від життя осторонь,
о, море недоступне, немає  гіршого борошна,
ніж смерті чекати з собою в розлуці.
О, світло роз'єднання, що танцює у вікні…
Навіщо губити себе у розпачі та нудьзі?
Від самого себе куди подітися мені?

Золотистих берегів півколо,
блакитний, непотемнілий небосхиля,
білих чайок нескінченний політ,
що закипає і вирує в надводній стужі, чайки кружляють, не знаючи кордонів,
наче сніг над розтривоженою пучкою.
Хіба я вірував перш хоч єдиній
пісні так, як вірю пісні білих птахів? Їх все менше, і сходять у світ безмежні
дорогоцінні хвилини тиші,
я біжу вздовж хвилі, що набігає,
геть від вічності, від самотньої таємниці. Сивини лягає сутінок блакитний
над сивими берегами, над простором
синяви, — о, знання чуже, яким
пісню сповнює прибій, що наростає.