— Я наробила дурниць. Ти наробив дурниць. Може визнаємо, що ми квити, і продовжимо жити як і раніше?
— Я не робив дурниць.
— Давай підемо на компроміс.
— Я вже на нього пішов. Я готовий визнати, що ти наробила дурниць.

— Ти онук. А я бабуся. І не лізь у мої справи. Будь ласкавий спати доти, доки я тебе не розбуду.
— А якщо прокинувся?
— Все одно спи. Або просто лежи, поки я не прийду. Якщо ти сам прокидатимешся, навіщо я тоді потрібна? Якщо ти сам сніданок будеш готувати, мені що робити?

— Ви його знали?
— Небагато. Я його дружина.

— Ось флейта, зіграйте на ній щось.
— Принце, я не вмію.
— Але я вас прошу.
— Але я не знаю, як взятися за це.
— Це також просто як брехати: перебирайте отвори пальцями, вдуйте ротом повітря і з неї поллється найніжніша музика.

— Ну, взяли тебе в кордебалет?
— Ноги задираю хвацько, а от цицьками не вийшов!

Звуки мишачої метушні завжди будуть голосніші за розсудливість.

Цей камінь чекав мене на все моє життя.

— Я вегетаріанка.
— Тут я з Вами згоден. Я не їм те, що має брови.

Якби не було електрики, ми дивилися б телевізор у темряві.

Отже, ці пристрасні листи, ці полум'яні вимоги, це зухвале, наполегливе переслідування, все це було не кохання! Гроші, — ось чого хотіла його душа!