Китайці кажуть, що краще нічого не їсти три дні, ніж один день не пити чаю.

— Що таке чай?

— О, шкідливий настій східного листя, що містить високий відсоток отруйної кислоти.

— Схоже, поганий напій, чи не так?

— Так. Особисто мені дуже подобається.

Чудовий день сьогодні. Чи чай  піти випити, чи повіситися.

— Я принесла тобі ранковий чай. Зазвичай, ти ще спиш.
— Ви приносите мені чай уранці?
— А ти як гадаєш, звідки він береться?
— Не знаю. Я думав, це зрозуміле.

А мені лише чаю. Склянок шість.

... це єдиний спосіб змусити чайник закипіти. Якщо тільки він помітить, що ви нетерпляче чекаєте, щоб він закипів, він навіть зашуміти не подумає. Треба відійти і приступити до їжі, ніби ви й не збираєтесь пити чай. У жодному разі не слід озиратися на чайник, тоді ви скоро почуєте, як він пирхає і плюється, відчайдушно бажаючи напоїти вас чаєм.

Джефі дістав пакетик чаю, китайського, сипнув у бляшаний чайничок, попутно розводячи багаття, для початку маленьке - сонце ще світило на нас, - зміцнив у камені довгу палицю, підвісив казанок, незабаром вода закипіла, чай  був заварений, і ми стали пити його з бляшанки. Я сам набирав воду з джерела, холодну і чисту, як сніг, як кришталеві повіки вічних небес. Ніколи в житті не пив такого чистого і свіжого чаю, його хотілося пити ще й ще, він чудово вгамовував спрагу і розтікався теплом по тілу.
- Тепер розумієш, чому на Сході так люблять чай, - сказав Джефі. – Пам'ятаєш, я розповідав про цю книгу: перший ковток –радість, другий – щастя, третій – спокій, четвертий – безумство, п'ятий – екстаз.

— Подивіться, як тут гарно, коли встає сонце.
Щоб як слід насолодитися видовищем, він дістав з багажника три розкладні стільці. Простягнув журналістам склянки та налив з термоса ароматний напій.
— Чай  із бергамотом, — пояснив він. - Необхідне доповнення до магії світанку.

Прості, доведені до автоматизму руху – наповнити чайник водою, відміряти заварку, знайти кухоль – мали здатність проясняти мозок, уповільнювати час… надавати сенсу мовчанню.

Коновалець узяв мене під свою опіку і частенько відвідував: ми вдвох тинялися містом. Одного разу він навіть повів мене на спектакль у Берлінську оперу, але загалом розваг у моєму житті там було не так уже й багато. Українська громада була дуже бідною, і про те, щоб дозволити собі якусь розкіш, не могло бути й мови. Якщо вас запрошували на чай, то цукор прийнято було приносити із собою.