Дуже заздрю ​​людям, які говорять про себе легко та навіть із задоволенням. Мені цього не хотілося, не подобалося...

Моя свідомість була як незнайомець, безсердечний незнайомець із пістолетом у руках.

Я в порядку, просто життя безглузде і в ньому немає нічого важливого, і я завжди втомлений.

Я відчуваю насолоду від читання, я читаю для насолоди.

Я не відзначаю дні народження. Мені здається, що це марна трата часу. Для мене цей день нічим не відрізняється від інших. До певної міри щодня — день народження. Ви прокидаєтеся вранці, все свіжо і нове, і головне, щоб цей новий день приніс вам щось важливе.

Ну і зрештою, чи варто було?... Господи Боже... Як непоправно пройшло моє життя. Я навіки залишився в останньому дні літа, мене забули на вулиці, і ніхто не відчинить мені двері. Повірте, свою частку горя я отримав з лишком. Більшість людей будують плани, а життя просто минає. За свій вік  я розкидав частинки мого серця по всьому світу, а того, що залишилося, ледве вистачає, щоб жити. Але я намагаюся посміхатися. Я знаю, що мої бажання набагато перевершували мої можливості. Мене більше не чекають ні білі коні, ні гарні жінки.

Мені треба поговорити, а слухати мене нема кому. Я не можу говорити зі стінами, вони кричать на мене. Я не можу говорити з дружиною, вона  слухає лише стіни.

Я шукаю того, хто схожий на вікно, відчинене на морі. Навіщо мені дзеркало із власним відображенням? Воно переповнює мене тугою.

А тепер — ось він я, живу у цьому неймовірному світі. Це просто розуму незбагненно. Я навіть не можу сказати, пощастило мені чи ні.

Я смію все, що можна людині, хто сміє більше, та не людина!