Щороку в тобі щось помирає, коли з дерев опадає листя, а їхні голі гілки беззахисно гойдаються на вітрі в холодному зимовому світлі. Але ти знаєш, що весна обов'язково прийде, так само як ти впевнений, що річка, що замерзла, знову звільниться від льоду. Але коли холодні дощі лили не перестаючи і вбивали весну, здавалося ні за що загублене молоде життя. Втім, у ті дні весна, зрештою, завжди наставала, але було страшно, що вона могла і не прийти...

Похорон домашнього улюбленця, сумний ритуал дитинства.

Люди хотіли робити неможливу справу: будучи злими, виправляти зло.

Але я боюся іншого — а раптом я намагатимуся їм догодити? Раптом я почну писати історії, які вони хочуть прочитати, а не ті, що хотіла б розповісти?

Я не умів її любити, і ось вона  мене більше не любить.

Життя є комедія тим, хто думає, і трагедія тим, хто відчуває.

Актриса, до кінчиків нігтів. А значить, свого роду інвалідка, яка не вміє відрізняти гру від життя, справжні почуття від справжніх.

- Залишилось мало часу. Якщо є щось, що ти хочеш сказати, кажи зараз. -
Кармазинний Жилет важко опустився.
— Я залишуся з тобою, доки ти не помреш. Я люблю тебе.
- Добре. Не хочу вмирати на самоті.
Її обличчя ховалося під шоломом, і я був за це вдячний. Якби я міг бачити її сльози,
то ніколи не зміг би завершити петлю і залишити її назавжди. Світло заходячого сонця,
що червоною плямою зависло в західній частині неба, грав на кармазинному Жилеті Рити,
огортаючи її сяючим рубіновим світінням.
- Довгий бій, Кейдзі. Вже захід сонця.
- Він гарний.
- Сентиментальний виродок. — У її голосі відчувалася усмішка. - Ненавиджу червоне
небо.
Це остання річ, яку вона  сказала.

Все минає, а погане залишається.

«Милий Глібушко, привіт! - писала Ольга. — Отримую листи від тебе і, не повіриш, плачу від щастя. Ми потрібні один одному, моя радість, таке дається дуже рідко. Це справді якесь божественне поєднання двох душ. А вже щодо романтики?! Це так. Наді мною весь цей час по-доброму сміялися мої подруги. Вони мене дуже люблять і намагалися якось витягнути зі стану«нічого не хочу». Вони знали про мою нелюбов до чоловіка. І знайомили, і на щось провокували, а я вперлася як баранець, і все твердила про свою Високу планку, без якої мені нічого не треба. І на всі аргументи типу: вік, жіноче здоров'ята інше, - говорила: кожному своє. А мені потрібна Любов! Ну, загалом, Глібушка, без фізіології прожити можна, хоч і часом складно, а без кохання не можна! І почувала себе при цьому останнім із Могікан. Але ні, не одна я така...»