На мене наринула вбивча туга, яка охоплює чоловіків, побачивши швидкоплинну красу, яка ось—ось зникне. У таку мить хочеться крикнути: стривай, я люблю тебе. Але мова не повертається це вимовити. І літо йде в її образі, щоб ніколи більше не повернутись.

Я не вмію простягати руки вперед, я не вмію чіпати речі. Втім, коли я щось чіпаю, то нічого не відчуваю.

Мені погано. Це не та хвороба, яку може вилікувати лікар, вона  всередині, у мене в грудях. Там все порожньо, начебто мені вирвали серце.

Ми з кожним днем ​​гірше. І кожен, і все людство з кожним днем ​​все гірше. І тому якщо говорити про якість людей, то найкраще той, хто це відчуває, тобто той, кому з кожним днем ​​все гірше і гірше.

Немає нічого простішого, щоб породити в жінці новий комплекс. Достатньо одного погляду чи одного слова. А за поганого настрою взагалі нічого не потрібно робити — ми самі все організуємо.

Він посміхнувся так широко, що стало боляче. Справа не в тому, що йому взагалі не подобалися дівчата, а в тому, що подобалася лише одна.

Він знав, що коли люди добрі до тебе, зрештою доведеться платити за це. Завжди слід чекати каверзи.

Взагалі неприємно жити в кінці століття... Коли їдеш на дачу до друзів у приміському поїзді і хлопчаки, що сидять поруч, розмовляють про своє, перебиваючи один одного, цитуючи статті з журналу« Техніка молоді» або« Наука і життя» або ще щось, я не тільки не можу зрозуміти, схопити думку, я деякі слова навіть вимовити не зможу. Тоді мені хочеться закричати:«Почекайте! Візьміть мене з собою! — і схопитись хоч на підніжку останнього вагона поїзда, що йде з ними в ХХІ століття.

У кохання теж є осінь і пізнає його той, хто забув смак поцілунків коханого.

Я ніколи більше не зможу пережити це знову. Любити тебе дуже дорого варто... — Але вона вдихала знайомий запах Руїса і забувала всі страхи. — Спочатку ти даруєш щастя, а потім змушуєш страждати.